Пiд тихими вербами

Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.

- Грицько повiсивсь! - крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не мiг iще зрозумiти такої надзвичайної речi i спитався:

- Що ти кажеш?

- Грицько повiсивсь,- кажу. Юхим спинився вражений:

- Як то повiсивсь? Чого?

- Не знаю… Висить мертвий у сiнях…

- Та ну?

- Iди глянь!

Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.

- Оце, не дай боже! - промовив, перехрестившись.- Ходiм швидше до волостi та скажемо!

Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.

Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.

Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.

Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.

"Що воно за знак?" - подумав Рябченко i припинив коня.

- А слухай, Йосипе! - гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору.- Чого це тут такий тиск народу?

- А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!..- вiдказав той та й пiшов собi вулицею.

- Що це? - подумав собi Рябченко.- Чи не здурiв цей Йосип?

Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.

"Ну, це штука! - думав вiн, iдучи назад до свого воза.- Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi".

Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу - чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лiкар та слiдчий могли прибiгти й швидко.

- А що, Григорiю Павловичу, бачили? - спитався Рябченко, поздоровкавшись.

- Та бачив, бачив,бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай! - одказав сердито Копаниця.

- А хiба не сам Грицько завiсився? - попитав Рябченко.

- Де ж там сам, коли голову пробито! - вiдказав старшина.- Убив хтось, а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.

- Хм… Воно i менi так iздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?

- Так треба, що аж кричить! - лютував Копаниця.

Але Рябченко не зважав на те:

- Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке дiло, таке дiло, що…

- Що - що? - спитав роздратований Копаниця.

- Що, може, за його й два ярмарки самохiть оддасте, не то один! - одказав Рябченко.

- Чого ж то так?

- А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григорiє Павловичу, чиє б це могло бути дiло?

- Хм, хм…закрутився той на стiльцi.- Кат його знає!.. Усе в хатi цiле, нiчого не пограбовано… Це не чужий чоловiк, не злодiяка який, а так… з своїх чоловiк… Хтось iз Грицькових ворогiв.

- I я так думаю,потакнув Рябченко,- що хтось iз Грицькових ворогiв. Та хто ж?

- А мара його знає! Хiба вгадаєш? I туди думка i сюди думка… А втiм… Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз їм усе заводилися…

- Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловiка шукати.

- _ Ну, а якi ж iще в Грицька вороги? - згадував Копаниця.- Здається, що й не було.

- А хто його знає… Хiба ми всi його справи вiдаємо? Може ж, i були… А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?

- Та Зiнько ж Сивашенко.

- Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…

- Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн,- каже,- в двiр, а Зiнько з сiней!

- Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу,- мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?

- Тобто - щоб Зiнько? - здивувався Копаниця.

- А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?

- Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?

- Нащо? Хе! - засмiявся Рябченко.- Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi,- це ж ви чули?

- Та чув… Про це по всьому селу плещуть…