Пiд тихими вербами

До того часу вiн її не помiчав. Бачив раз чи двiчi, але давнiше, маленькою ще дiвчинкою. Вони жили далеко вiд Сивашiв, зовсiм на другому кутку села. Зiнько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготiв. I в церквi бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасiку до дiда Дороша Колодiя попитати, чи не продасть вiн йому з пару вуликiв. Зiнько прийшов на цю саме пасiку, але нiкого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить дiда, коли несподiвано перед себе побачив дивну дiвочу постать. Саме в оцьому вбраннi, що й сьогоднi, тiльки без очiпка, з вiнком на головi, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасiку. Розхиливши кущi руками, спинилась, зустрiвши несподiваного гостя, i дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царiвна - така, про яку оповiдають у казках: гарна, як квiтка, легенька й полохлива, як пташка. Вiн з нею ще слова не сказав, вiн тiльки глянув їй у вiчi i вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всiх людей на свiтi… I вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачарованi, обхопленi одним могучим почуванням.

Тiльки тодi вiн зрозумiв, що вiн нiкого й нiколи не кохав, що Левантина була йому тiльки сестрою - нещасливою й любленою сестрою… Тепер вiн знов стоїть у тiй же таки пасiцi, i перед його дiд Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить i слухає.

I стиха, чолом киваючи, оповiдає дiд:

- А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн - нi… А в полi живе польовий - i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник - вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний - цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник - такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год - полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами,такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами - схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…

- Ой, страшно!.. Боже!..

- I в хмарах є нечистий,- збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм,- того й завiрюха.

- Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

- А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок - нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заня-ти… А дома живе домовик…

- Що людей увi снi давить?

- Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп - п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…

- _ I,_ господи! - аж плеснула руками Гаїнка.- I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi - скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?

- Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

- Де ж вони знову набираються?

- Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель,- i з кожної краплi зараз народжується гаспид.

- Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

- А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара - голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця - така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi - корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать - бояться… I обходить усе село, i де стане - там скотина i гине, i гине…

- Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

- Дак то ж на русалчин Великдень.

- А мавки?

- Та й мавки ж… I русалки, й мавки - все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…

- I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

- Чому - не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.