Пісні далекої Землі

Його потьмянілу обгортку було ще видно в телескоп середньої потужності. Та в жоден прилад неможливо було побачити той згусток попелу, що колись був планетою Земля.

2. Нейтральна крихітка

Роки 1901–2000 один видатний історик назвав — більше тисячі років по тому — «століттям, коли сталось усе». І ще додав, що тогочасні люди з ним погодилися б — хоч і з зовсім інших, невірних причин.

Вони з обґрунтованою гордістю вказали б на те, що то була доба наукових досягнень — підкорення атмосфери, освоєння атомної енергії, відкриття основних джерел життя, революцій в електроніці та засобах зв’язку, перших кроків штучного розуму, та найефектнішого — дослідження Сонячної системи з першою висадкою людини на Місяці. Та, як вважав історик, з майже абсолютною певністю можна стверджувати, що навіть одна людина на тисячу не знала про відкриття, яке перевершило за значенням усі вищезгадані, що в порівнянні з ним виявилися зовсім незначними.

Воно здавалося таким же невинним і далеким від земних справ, як раніше — зіпсована фотоплатівка в лабораторії Беккереля, що всього лиш через п’ятдесят років призвела до вогняного смерчу над Хіросімою. Йшлося про побічний продукт того самого дослідження, і починалося все також невинно.

Природа — вельми скрупульозний рахівник і завжди врівноважує прибутки й видатки. Тому фізики були вкрай спантеличені, коли виявили ядерні реакції, в яких після підрахунку всіх складових один бік рівняння не сходився з другим.

Подібно до бухгалтера, який поквапився б поповнити свою касу, побоюючись майбутньої ревізії, фізики змушені були винайти нову частинку. А щоб ліквідувати розбіжність, ця частинка мала бути найнезвичайнішою з усіх — без маси та заряду й одночасно з такою фантастичною здатністю проникати в будьяке середовище, що легко могла б пройти крізь свинцеву стіну завтовшки в мільярди кілометрів.

Цьому фантомові було дано назву «нейтрино» — зменшувальну від нейтрона. Здавалося, колинебудь виявити таке ілюзорне творіння природи немає жодної надії, та в 1956 році, завдяки героїчним зусиллям експериментаторів, фізики спромоглись зловити перші кілька зразків. То був тріумф і теоретиків також, бо цим була доведена правильність їхніх фантастичних рівнянь.

Люди в усьому світі цього не знали та й не хотіли знати, але саме тоді розпочався відлік часу до судного дня.

3. Селищна рада

Мережа зв’язку в селищі Тарна ніколи не працювала ефективніше, ніж на дев’яносто п’ять відсотків, але, з іншого боку, жодної пори року чи доби її експлуатаційна надійність не зменшувалась нижче вісімдесяти п’яти відсотків. Як і більшість обладнання на Талассі, її сконструювали давно вже померлі корифеї техніки з таким розрахунком, аби унеможливити будьяку аварію. Навіть за відмови більшості складових елементів уся система мала б діяти цілком задовільно, чекаючи, поки когось із ремонтників таке становище роздратує настільки, що він вирішить її полагодити.

Інженери називали такий стан речей «приємною деградацією», і цей вираз, як казали деякі циніки, досить влучно характеризував життя на Талассі.

Згідно з даними центрального комп’ютера, експлуатаційна надійність мережі зв’язку становила зараз десь близько дев’яноста відсотків, хоча мер Уолдрон з радістю погодилася б і на меншу. Справа в тому, що за останні півгодини до неї звернулася більша частина мешканців селища, і от у залі засідань ради товклося вже не менше півсотні дорослих та дітей — набагато більше, ніж та зала могла вмістити з достатньою зручністю, не кажучи вже про брак сидячих місць. Для звичайних засідань кворум дорівнював дванадцятьом особам, і подеколи доводилося вдаватись до драконівських заходів, аби зібрати хоча б таку кількість нагрітих тіл в одному місці. Для решти ж із п’ятисот шістдесяти мешканців Тарни переважним способом участі було відсиджуватися в комфорті власних домівок, спостерігаючи або — коли відчували зацікавленість — голосуючи за ту або іншу пропозицію.

Були також два телефонні дзвінки від губернатора провінції, один із президентського офіса та ще один із служби новин Північного острова. Всі зверталися з однаковим, явно недоречним запитанням, і всі отримали ту саму коротку відповідь: звичайно, ми вас повідомимо, коли щось станеться, і дякуємо за увагу.

Нервуватися було не в правилах мера Уолдрон, і її досить успішна кар’єра керівника місцевої влади завдячувала саме цьому. Інколи, ясна річ, доводилось хвилюватися: наприклад, коли в дев’ятому році століття скоївся найсильніший за сто років ураган, її «вето» мера навряд чи могло б йому запобігти.

— Всім зберігати спокій! — розпорядилась вона. — Ріно, не займай полиць — адже хтось доклав чималих зусиль, аби їх розставити! І в усякому разі тобі вже час лягати спати! Біллі, геть зі стола! Негайно!

Разюча швидкість, з якою було відновлено порядок, свідчила, що цього разу люди напружено чекали, що їм скаже мер. А вона, переключивши канал зв’язку від свого наручного телефона, що весь час настирливо дзижчав, на автоматичний запис, почала говорити: