Пісні далекої Землі

Захоплена зненацька, Мірісса підпливла ближче, доки не зрівнялася з золотим ликом, який позирав на неї з ніші. Простягнувши до нього руку, відчула холодок металу. Отже, він реальний — а не, як спочатку їй здалося, такий собі голографічний дисплей.

— Що — чи хто — це є? — прошепотіла вона.

— Маємо на борту чимало найвеличніших шедеврів мистецтва, — мовив Лорен з сумною гордістю. — Це один з найславетніших. То був цар, який помер дуже юним — ще хлопчиком…

Лоренів голос завмер, бо в них обох виникла та ж сама думка. Міріссі довелося змигнути сльозу, щоб могла прочитати напис під маскою:

ТУТАНХАМОН

1370–1352 до н. е.

(Долина Царів, Єгипет, 1922 н. е.)

Так, він помер майже в такому ж віці, як Кумар. Золоте обличчя дивилося на них крізь безодню часу й відстані — обличчя юного бога, загиблого в розквіті життя. В його рисах проглядали впевненість і влада, але ще не зухвала жорстокість, яку б дали йому непрожиті роки.

— Чому він тут? — спитала Мірісса, майже здогадуючись, яка буде відповідь.

— Він здався нам доречним символом. Єгиптяни вірили, що, коли вони виконають усі належні церемонії, померлий знов житиме десь у потойбічному світі. Чистісінький забобон, ясна річ, — але тут він таки став реальністю.

«Але не такою, як мені б хотілося», — з сумом подумала Мірісса. Дивлячись у чорні, як смола, очі хлопчикацаря, які споглядали її зі своєї маски з нетлінного золота, їй важко було повірити, що то був лише дивовижний твір мистецтва, а не жива істота.

Вона неспроможна була відірвати очі від цього спокійного, але гіпнотизуючого погляду крізь віки. Ще раз простягнула руку й погладила золоту щоку. Дорогоцінний метал раптом нагадав їй ту поему, яку знайшла в Архівах Першої Висадки, коли за допомогою комп’ютера шукала в літературі минулого слова втіхи. Більшість із тих сотень рядків ніяк їй не підходили, але оці («Автор невідомий,? 1800–2100») підійшли якнайкраще:

«Для карбувальника їх лиця — відбиток мужа на монеті.

Хоча цим хлопцям не судилось зроду стати старими».

Лорен терплячи чекав, доки Міріссині думки увійдуть знов у своє звичне річище. Відтак уставив свою картку в ледь помітну щілину поруч із посмертною маскою, і круглі двері тихо відчинилися.

Перед ними виник гардероб важкого хутряного одягу, що здавався зовсім недоречним усередині космічного корабля. Але Мірісса швидко зрозуміла його необхідність, бо температура тут була значно нижча, і вона затремтіла від незвичного холоду.

Лорен допоміг їй натягти термокостюм — не така вже легка справа в невагомості, — і вони підпливли до якогось круга наче з замерзлого скла в дальній стіні цієї невеликої камери. Кришталеві двері відкрились їм назустріч подібно до годинникового скельця, і звідти вихопився вир настільки морозного повітря, що Мірісса такого не тільки ніколи не відчувала, а й навіть собі не уявляла. Тонкі жмутки сконденсованої на холоді водяної пари кружляли навколо неї наче в якомусь танці привидів. Вона поглянула на Лорена, буцімто запитуючи: «Невже ти гадаєш, що я піду туди?!»

Він же взяв її заспокійливо за руку, кажучи:

— Не хвилюйся, костюм захистить тебе, а за пару хвилин ти й обличчям не помічатимеш холоду.

Їй важко було в це повірити, але все було саме так. Плинучи за ним поза ті двері і попервах дихаючи вельми обережно, вона скоро з подивом виявила, що її відчуття зовсім не були неприємні. Навіть навпаки, її це збуджувало, й вона нарешті змогла зрозуміти, чому люди так охоче мандрували до полярних районів Землі.

Вона легко могла уявити собі, що сама туди й утрапила, бо враження мала таке, ніби пливе якимсь мерзлим, сніжнобілим світом. Навколо були лише якісь блискучі стільники, мабуть зроблені з льоду у вигляді тисяч шестикутних чарунок. Це нагадувало зменшену копію «Магелланового» щита — тільки тут окремі секції мали лише біля метра в діаметрі й облямовані були мереживом різних трубок та дротів.

Так ось вони де — в сплячці навколо неї — всі ті сотні тисяч колоністів, для яких Земля досі лишалася буквально спогадом учорашнього дня. Що їм сниться, цікаво знати, тепер, коли вони проспали ще менше половини своєї п’ятсотрічної сплячки? А взагалі, чи бувають сни в такому туманному стані між життям та смертю? Як за Лореновим досвідом, ні; але хто може бути певним?

Міріссі доводилося бачити відеофільми про бджіл, які сновигають, роблячи свої справи, всередині вулика; вона відчувала себе теж маленькою бджілкою, коли рука в руку летіла разом з Лореном вздовж переплетення рейок та поручнів на лицьовій грані цього величезного стільника. Тепер вона вже почувалася невимушено в невагомості й навіть думати забула про лютий мороз. Та й тіла власного майже не відчувала й мусила раз у раз переконувати себе, що це аж ніяк не сон, після якого настане пробудження.

На секціях не було ніяких імен, тільки літерноцифровий код. Лорен безпомилково спрямувався до Н354. Натисненням кнопки шестикутний контейнер з металу та скла висунувся вперед на телескопічних полозах, відкриваючи погляду жінку, що спала всередині.