Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Хенчик наполіг на репетиції. Едді розумів чому, хоча сам ненавидів подібного роду еротичні прелюдії. Час тепер відчувався ним майже фізично, немов груба тканина сунулась під його долонею. Тож він змовчав. Він уже був раз роздратував Хенчика, і одного разу йому вистачить.

Старий завів шістьох своїх амігос (п’ятеро з них, подумав Едді, старші на вигляд за самого Бога) до печери. Він вручив вагадла трьом з них, а іншим трьом магніти у формі мушель. Вагадло Бранні, майже напевне найпотужніше в племені, він тримав сам.

Усімох вони стали в коло зразу за входом до печери.

— Не навкруг дверей? — спитав Роланд.

— Поки не буде потреби, — відповів Хенчик.

Старі з’єднали руки, в яких вони тримали хто вагадла, хто магніти. Тільки-но було сформовано їхнє коло, Едді знову почув те саме дзижчання. Тепер воно було голосним, ніби на всю потужність ввімкнули стереоапарт. Він помітив, як Джейк затулив вуха долонями, а обличчя Роланда смикнулося в миттєвій гримасі.

Едді подивився на двері й побачив, що вони втратили той задрипаний, маловажний вигляд. Ієрогліфи на них виступали чітко, проявилося якесь забуте слово, що означало НЕЗНАЙДЕНІ. Кругла кришталева ручка сяяла, увиразнюючи троянду, викарбувану в ній рисками білого світла.

«Чи тепер я зможу їх відчинити? — подумав Едді. — Відкрити й зробити крок всередину?» — Він гадав, що ні. Принаймні поки ще ні. Однак тепер цей процес здавався збіса обнадійливішим, ніж якихось п’ять хвилин тому.

Раптом ожили голоси в глибині печери, хоча звучали вони безладно. Едді впізнав голос Бенні Слайтмена-молодшого, той викрикував слово Доґан, почув свою матінку, котра виговорювала йому, що ось, на довершення цілком заслуженої репутації телепня, тепер він загубив ще й власну дружину, почув якогось чоловіка (можливо, то був Елмер Чемберз), який виговорював Джейкові, що Джейк з’їхав з котушок, що він fou,[5] що він Monsieur Lunatique.[6] До цього хору приєднувалися нові й нові голоси.

Хенчик коротко кивнув своїм колегам. Вони розімкнули руки. Й одразу, на півслові, замовкли голоси з глибочіні. І двері, Едді не здивувався цьому, повернули собі вигляд скромної звичайності — стали такими собі вуличними дверми, повз які проходиш, не затримуючись на них поглядом.

— Заради Бога, що воно таке було? — спитав Каллаген, кивнувши туди, де стежка спускалася в темінь. — Раніше такого не було.

— Гадаю, або через землетрус, або через втрату магічної кулі печера збожеволіла, — спокійно відповів Хенчик. — Нашим справам тут не завадить ніякий рев. Наші справи стосуються дверей. — Він поглянув на Каллагенів рюкзак. — Колись ти був мандрівником.

— Таки був.

Зуби Хенчика вкотре зблиснули в миттєвому шоу. Едді подумав, що десь в глибині душі старий курваль дістає від усього цього насолоду.

— Судячи з вигляду твого гунна, ти втратив навички, сей Каллаген.

— Мені якось важко повірити в те, що ми кудись насправді підемо, — сказав Каллаген, прикрившись усмішкою. Порівняно з Хенчиковою, в нього вона вийшла нікудишня. — До того ж я постаршав.

На це Хенчик відповів образливим звуком, що прозвучав, як фррр.

— Хенчику, — озвався Роланд. — Ти знаєш, що змусило трястися землю сьогодні на світанку?

Вицвілі сині очі старого все ще залишалися гострими. Він кивнув. Уздовж стежки, що йшла вниз від дверей печери, терпляче чекаючи, вишикувались зо три дюжини манні.

— Промінь тріснув, так ми вважаємо.

— Я теж так думаю, — сказав Роланд. — Наша справа виглядає дедалі безнадійнішою. Мені б хотілося припинити пусті балачки, якщо ви не проти. Погомонімо про що треба і візьмімося до діла.

Хенчик дивився на Роланда так само холодно, як до того на Едді, але Роланд ані разу не зморгнув. Хенчик насупив брови, та тут же й попустився.

— Атож, — сказав він. — Як тобі до вподоби, Роланде. Ти надав нам велику послугу — і манні, й забудькуватому народові разом — і відплатимо тобі всім, чим зможемо. Магія все ще тут присутня, і вона сильна. Чекає лише іскри. Ми можемо видобути цю іскру, атож, і зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаєш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кінці стежини. Чи в темряву. Ти розумієш?

Роланд кивнув.

— То ти рушаєш вперед?

Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на руків’я револьвера. Коли він підвів голову, на обличчі в нього грала звична усмішка. Гарна, безнадійна і небезпечна. Він двічі крутнув у повітрі лівою рукою.

— Гайда.

П’ЯТЬ

Коффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до місця, яке манні називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дістали. Пальці з довгими нігтями (манні дозволяли зрізати собі нігті тільки раз на рік) поклацали по магнітах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем прорізало голову Джейкові. Воно нагадало йому передзвін тодешу, і він подумав, що недарма, якраз ті дзвоники і є каммен.

— Що означає Кра Каммен? — спитав він у Кантаба. — Дім Дзвонів?

— Дім Духів, — відповів той, не підводячи очей від ланцюжка, який саме розплутував. — Облиш мене, Джейку, це делікатна робота.