Подорожі філософа під кепом

Був ясний сонячний день. Постійний вітер-моряна,[227] південно-південно-східний, гонив степом хмари пекучої куряви. Летіли дрібні камінці. Понад шляхом аж у самий горизонт клуботів безкраїй струмінь пилу. Знесилений довгою путтю, Катін розстелив кожуха і ліг спати. За хвилину його обличчя і руки укрилися жовтим пилом, він став подібний до мертвяка. Кущі торішнього полину, збивані вітром, на мить затримувались коло нього, пурхали через руки й лице, але він спав – надто довга й безрадісна була путь додому. Дизелі, помпи, труби, станки на підводах, запряжених верблюдами, припалі пилом, чекали на сигнал до відступу.

– Уставай, – сказав Костя. – Готуй воротки.[228] Я привезу людей.

Уранці першого травня Костя з'явився з загоном комсомольців, яких він усю ніч збирав, кружляючи степом на вантажній машині. На плотах, збитих з того, що зоставалося від мосту, комсомольці перевезли на другий берег воротки і стали на воротках. З машин знято делікатні частини, і їх поволі потягли по дну тросами воротків. Верблюди ревли, не бажаючи іти у далеку воду, тоді перед ними пустили коня, найбільший, кладений, одногорбий верблюд застогнав, немов тяжко хвора людина, увійшов у воду і відразу перегнав коня, переступаючи довженними ступирями. Колеса забурювалися в намулуватому дні. рвалися канати воротків, верблюдячі горби та шиї стриміли над водою, як табун велетенських гагар, коні пливли, шофери сиділи згори на кабінках, колихаючи босими ногами в прохолодній воді.

Ще перед вечером усе перевезено на той бік, частини знову змонтовано на машинах, і вночі бурові приїхали на Кос Чагил. Ще раз справдилась теза, що «нема такого місця, де Костя не проїде!»

VIII

Водяна війна. Жахлива крадіжка. Нереальний берег. Чому осипли матроси. Географічна фантазія. Солона глина. Казак Сана опріснює солону глину. Лікування горілкою. М'ясоїди. Газовий фонтан. Сисой роззявляє рота. Востаннє справджується теза: «Нема такого місця, де Костя не проїде».

На зборах Лаврентьєв не проявив ніякого здивовання, запропонував преміювати Костю, сентенційно зауваживши, що на те, власне, й буває завтранспортом, щоб працювати більшовицькими темпами, і тут же відіслав Костю на Кос Чагил організовувати життя.

Більше розмов не було. Але Костя і без розмов бачив, що сталево-сірі очі тепер дивилися на нього не так, як раніше, вони м'якшали, і Костя почував в них те, чого нікому не сказав би – ніжність. Ніжність не зникала і тоді, коли Лаврентьєв костив його за якісь партизанські штуки.

Костя приїхав на голе місце. Біля бурової стояло кілька кибиток. Робочих рук не було. Будувати було ніким і ні з чого. Нічого було їсти і, головне, нічого було пити.

Бурова стояла в вісімнадцятьох кілометрах від ріки Емби. Костя почав возити воду вантажними машинами. Коло машини з водою збивалась юрба голодних, пилом припалих, брудних людей. Стоячи на машині, Костя проказував коротку промову – ніхто не діставав води, поки люди не заспокоювалися й не ставали в чергу.

Довго тривала водяна війна. Люди виміряли цебра в сусідів, жінки стежили, чи не пере сусідка білизну. Можна було вмиватись – на день давалася на руки, ніс і всю умивальну площадку одна кружка води.

Одного ранку впіймано злодія, Кості ледве пощастило врятувати його від самосуду.

Хтось управився зберегти за день пляшку води, другий дізнався про це і вночі удосвіта украв воду. Його впіймали досить далеко від кибитки: він жлуктав воду, гарячково стискаючи в тремтячих руках украдену пляшку.

Їсти теж було нічого. Привезли борошно, але печей ще не встигли побудувати. Хліб пекли між двома каменюками, розпікши їх багаттям сухої трави. Та люди охлявали від тяжкої роботи, сидячи на хлібі й воді. Костя скликав женщин і показав їм, як плести сіті.

Коли сіті були готові, Костя після роботи поїхав із людьми на Ембу ловити рибу. I так що-кожної ночі після роботи, замість спати, люди рибалили по пояс у волі. В сорах збирали сіль і солили рибу.

Але треба було ще будувати житло; зима насувалася, а будувати було ні з чого.

Правда, порт Жила Коса був тільки в восьмидесяти кілометрах від бурової, але це ж північний берег Каспія, небувалий берег, що про нього географічна карта не дає ніякої уяви.

Тут Каспій – мілкий. Він підходить до землі величезною калюжею, в кілька вершків завглибшки. Навіть маленькі пароплави не можуть підійти ближче, ніж на десять кілометрів до берега. Та вже починаючи з двадцятьох кілометрів, на носі стає матрос із дрючком у руках; міряє глибінь, соваючи дрюком у дно, і вигукує цифри. Пароплав повзе, шурхаючи об пісок, матроса замінює другий, половина команди прибуває на рейд без голосу, осипнувши від крику.