Подорожі філософа під кепом

І от, пошивши собі дівчинка тую сукню, стала збиратися до свого милого. Довго прибиралася вона – розчесала ніжне волосся, закучерявила його теплим залізом, сприскала тіло своє пахощами, обличчя присипала трішки рожевою пудрою, одягла капелюшок і шубку, кошлатим підбивану міхом, і вийшла на вулицю.

І от пройшла вона одну вулицю, другу вулицю і перейшла майдан, де в свята набивалося народу – як той мак, і вже підійшла до дверей свого милого, та перед дверима отими вона зчулася, що забула.

Забула, чи одягла вдома на шовкові мережану сукню, задля якої сім день працювала, чи не одягла на шовкові мережану сукню ... і одягла шубу просто на тонку білизну.

Ще добре було б їй, коли б знала запевне, що одягла свою сукню, тоді, не соромлячись люду, могла б вона розстібнути шубку свою і подивитися, чи є під шубкою на шовкові мережана сукня.

Але люду було – як того маку, і вона не могла насміти розстібнути шубоньку свою...

Довелося їй повернутися додому, вона розстібнула шубку – і під шубкою була... її на шовкові мережана сукня. Отак не прийшла в той день забутая дівчина до свого милого».

• • •

Нічого не забули в лікарні й медпункті, що на кілька селищ витягають людям зуби, витягають із матерів дитинчат, становлять клістири, напувають рициною хворі животи й годують хіною малярійні тіла. Є там і крісла зуболікарні, ложа для породіль, і аптека, і ліжка для хворих, і лікарка, і помічниці її, і на стінці плакат.

Плакат той розповідає, як рятувати людей, що потопають у воді. Небагато в степу води й не вистачає її не то виливати ховрахів, а й хоч би пити людям у спеку, але не забули про плакат як рятувати потоплеників.

Не знаю чому, але цей плакат навіяв мені одразу цілу хмару думок. Я згадав рятувальні обручі, що висять у Харкові на парапеті мосту над двовершковою глибиною зеленавої ріки Лопані.[48] Я згадав також і об'яву, яка висить у садках і скверах у місці, де написано, що ламати дерева в садкові не можна і що за це треба платити штраф, ніби громадяни столиці, в парк прийшовши, тільки одне і мають на думці, як би наламати побільше дубів і сосон чи собі на дрова, чи дітям своїм на цяцьки. Але мені здалося, що в степовій лікарні я забув би повісити плакати про рятування потоплеників.

Та коли ми прийшли в сільраду, я зрозумів, для чого повішано на стінці той плакат.

Це була перша єврейська сільрада, до якої ми спромоглися зайти в нашу подорож. До цієї сільради входять єврейські селища, а також одне чи два українські. Була вона така сама, як і всі сільради на просторій українській землі, тільки трішки чистіша і світліша.

Коло столу сидів так само звичайний писар сільради і писав посвідки, заповнював анкети, вкладав відомості про те, скільки пудів хліба буде зібрано з десятини на той рік, – словом сказати, робив те, що роблять усі писарі всіх сільрад по всій українській землі. Діловодну книгу, що нам її довелося дивитись, велося єврейською мовою; тільки папірці до району складалося по-українськи.

Найбільше посвідок доводилося йому писати взимку для хлопців і дівчат, що хотіли вступити до вищої школи.

Така тенденція у нас звичаєм дуже поетично називається «потяг до знання». Я гадаю, що краще було б назвати це жадобою кращого життя, яскравішого побуту, культури, книги, командних гір. Селянин все ж таки проти городянина живе гірше; і він це знає. Він не кидає своєї проклятої роботи тільки через те, що йому ніде дітись поки що. Він прикутий, як до скелі, до лютої землі, що висотує з нього всі соки, що так само виснажуватиме його дітей і, на жаль, мабуть, іще дітей його дітей. Даремно він переконує себе, що земля свята і що хліб святий, і що робота його свята.

Зважте це ті, хто ремствує на переселення євреїв на землю!

Є в писаря єврейської сільради записи народжень. Народжується багато: більше, ніж родить земля хліба. Є в нього також і записи про число шлюбів, але реєструють шлюби найчастіше в місті, щоб пишніше було. Не обходиться часом і без рабина, щоб було кріпше.

Є в нього також і запис смертей. За останній рік умерло четверо на весь район сільради. Троє вмерло старих дідів: в одного було хворе серце, а двоє інших були надто вже старі діди. Четвертий умер хлопець дванадцяти літ. Цей хлопець утопився, купаючись у ставкові.

• • •

Степові колонії, що ми в них були, не дуже старі. Це найбільше переселенці двадцять п'ятого, двадцять шостого року. Це євреї-полтавці, київці, чернігівці, волиняки, подоляни.

Але тепер уже нелегко було б добрати, хто з них звідки приїхав. Це вже одна компактна селянська маса. Вони вже однаково хазяйнують, однаково орють і однаковий збирають урожай.

Більше того, їх уже тепер нелегко одрізнити від околишніх селян. Спокійні і статечні, мовчазні й дотепні, стоять вони навколо заїжджого філософа і ждуть доброї нагоди, щоб прикласти влучного слова. Навіть лікуватися вони вже тепер не так полюбляють, як раніше. У лікарні буває щодня з вісімдесят душ, і все це справді хворі селяни й селянки.