Подорожі філософа під кепом

«... А хто ці троє хлопців у стемна-блакитних каптанах і штанях, що з них один несе пару солодкої картоплі, почеплену на кінець довгого бамбукового дрючка з камінцем на другому кінці для балянсу. Коли вони наблизилися, їхні сумовиті лиця зраджують їх. Китайці вони – поза всяким сумнівом; але чи старі, чи молоді, чи чоловіки чи жінки, ви не можете взнати, поки досвідченіші люди не пояснять вам, що жінки носять шиньйони й не носять капелюхів, а чоловіки носять капелюхи, закручуючи під них свої косиці. Поза цією різницею я іншої не знаю, щоб її було видко. Авжеж що в цих сумних обличчях ніякої різниці ви не побачите. „Offas non facies“,[65] як сказав старий Амміян Марцелін.

Та чого це китайці ніколи не всміхаються? Чому в них вічно такий вигляд, наче хтось сів на їхні носи, скоро вони народилися, і що вони через усе життя ревно плачуть над цією бідою? І вони, очевидно, бувають веселіші інколи. Раз і тільки один раз у Порт-оф-Спейн ми бачили китаянку, що, годуючи своє немовля, вибухнула чудним сміхом: і ми подивилися одне на одного здивовані не менше, як коли б наші коні почали балакати».[66]

XI

Згадавши це місце з своєї книги, пречесний отець Чарлз Кінґзлі звернувся до мене.

«Я бачу, – сказав він, – що в розділі X ви написали щось про дівчину й про любов і про гарячу дружбу. Ви, друже, не маєте права про це писати. Ви можете писати тільки про деталі тракторів і комбайнів».

«Самі ви сволота, пресвятий отче Чарлзе, – одповів я. – Радянський Союз не монастир і ми не ченці. Веселими, молодими руками ми будуємо п’ятирічку, любимо, плачемо й сміємось, як належить справжнім людям, не попівському кодлу.

І китайці тепер, отче, не носять косиць, і китаянки не калічать ніг, а китайці весело викидають ваших, отче, компатріотів з своїх країн. Ви хочете знати, чого китайці ніколи не всміхалися, наче хтось сів на їхні носи. Ваші, чесний отче, компатріоти важким задом сиділи на їхніх носах і ротах, душили їх опієм і душать ще й тепер. Але Китай тепер усміхається, плекаючи свою дитину – Червону армію. Ваші коні не почнуть балакати, але Китай уже загомонів. Отже, отче, заткніться й придивляйтеся до всього, що бачите навколо».

Під вогким першим снігом жив Мелітопіль. Ваговози гуркотіли по макадаму,[67] везучи вагу у вагони. Двигтів завод, машиноремонтний завод, із піснею йшли комсомольці, до нас на лінійку сіла дівчина-фальцівниця [68] з друкарні – вона поїде на той рік у поліграфічний інститут.

XII

Повільний потяг Мелітопіль-Пологи. Ніч. Німецька, єврейська, болгарська, українська розмова. Довгі, сонні павзи. Провідник, увійшовши в вагон, рекомендує берегти речі від злодіїв. На другім кінці вагону напівсонний несамовитий крик. Із хлопця, що спав на горищі, стягли чоботи й він кричить в онучах. Провідник увесь запалюється тріюмфом. Аджеж він попереджав, що коло цих станцій треба берегти речі! Радість його настільки щира й неприхована, що й пасажирів бере охота радіти. Не радіє тільки хлопець в онучах, з якого стягли чоботи.

XIII

Не дуже просто було нам із чесним отцем Чарлзом Кінґзлі доїхати до села Коларівки,[69] що раніше взивалося Романовкою на честь царів польських і князів фінляндських. Дві пересадки й нарешті семикілометрова плавба кіньми в тих венеціанських каналах серед багняного моря, що звуться покищо в нас ґрунтовими шляхами. Отця Кінґзлі я запхав у дорожній міхур і він кректав і рипів через цілу дорогу.

Був місяць падолист, і на радянській болгарській землі я не бачив ні одного рядка незвезеного хліба, ні одної – незмолоченої скирти (а їх чималенько було ще того ж місяця падолиста на радянській одеській земельці).

Ми впливли в село, село на нашій Україні, але ніхто б не сказав, що це село на Україні. Навіть пречесний отець Чарлз Кінґзлі вистромив з міхура ніс і здивувався.