Подорожі філософа під кепом

Тільки коли свінуло, побачив добрий бурш, що рівчаків і немає і не було рівчаків, а були то лише тіні високих тополь, що, немов університетські педелі під час урочистого іспиту, шпалерами вишикувалися понад дорогою.

«Корисно було б усе ж таки іноді не йняти віри своїм очам», – вирішив я, згадуючи тую легенду. Скільки разів мусив стрибнути невдаха-бурш за те, що не розібрався попереду в відношенні нашого знаття до реальної дійсності.

Так міркуючи, я покинув ручку гальма і одхилився назад. Знову виросла глибока омана, але я сидів спокійно. «Опель» підійшов до чорної смуги – і враз усіх нас підкинуло на пів'ярда вгору. Шофер сам схопився за гальмо, і «Опель» прикро став.

Але став він на одну частку секунди; рука одпустила гальмо, і ми знову випливли на світлий рушник дороги. Перед нами заблимав Нікополь, виріс поворот і насунули чорні куби домів.

Було холодно, як восени. Найприємніше було згадувати про чай.

Та згадка про чай так згадкою і зосталася.

Була ж Трійця, і нікопольці наполягли на горілку. Отже чаю не знайшли. Ходили, балакали, наймали номери, шукали убиральні і поснули. Чай був уже вночі – в готелі знайшовся самовар. Пили чай, ходили-балакали, знов ходили, знову балакали.

Перед тим, як заснути, я замислився про сифони. Сифон, відома річ, – машина, побудована за принципом Торрічеллі.[26] Що це був за Торрічеллі, я на сонну голову не скажу – ручуся тільки, що якийся італієць, але сифон – це машина неабияка. Згадайте тільки, яка від нього буває розвага дітям; содова вода в пляшках – це ніщо, це помиї проти сифона. Коли придушити його на потилицю, він, мов живий, сичить і ллє воду, зовсім як сичить і ллє воду редактор провінційної газети, коли йому доводиться писати передову.

Пригадую, як я сам, підстібуваний жагою нових знань і філософічною допитливістю, придбав на всі свої двадцять копійок здоровезний сифон сельтерської води. Мені ніяк раніше не доводилося випивати уряд більше як одну склянку тієї сельтерської води, за браком своїх власних грошей, і мені кортіло випити цілий сифон.

Перші дві склянки я випив швидко і з великою приємністю, бо було тоді літо. Потім стало трохи важче, та я не здавався і пив далі.

Десь коло п'ятої склянки я почав добирати, що непогано було б вийти на вулицю. Та ще в сифоні було чимало матеріалу. Я вихилив нашвидку ще дві склянки і вийшов.

Що було далі – я того до пуття не пам'ятаю. Думаю що було тяжко. Коли уявите собі, що вам у рота вставили клістирну дудочку, другий кінець якої утоплено в Атлантичнім океані, можна приблизно добрати, що я переживав у ті хвилини, так необачно поринувши у філософські експерименти.

Мною керувала в тій історії необорна жага знання досвіду. Енка з Луганського заводу, навпаки, підганяла ідея режиму економії. Коли траплялося, розповідав він, що на столі після вечері залишався невипитий сифон, він запитував у бесідників, чи не хоче ще якийсь козак сельтерської води.

І от бувало, що ні один козак не хотів більше сельтерської води. Тоді Енко, щоб дурно не пропали гроші, брав сифон і випускав із нього воду під стіл. Змальовувалася картина переїзду через Атлантичний океан. Вода сичить і заливає ноги. Навколо все ходить ходором, усе хитається. З'являються ознаки морської хвороби, пляшки летять зі столу, звідкілясь у каюту втанцьовує не зовсім тверезий стюард і, одержавши гроші за віскі й соду, виводить пасажирів на буксирі.

Багато всяких подій зв'язано в історії людства з отим сифоном. Один мій шкільний товариш, кажуть, під час такого переїзду через океан у кавказькому підвалі настирливо вимагав від сифона, щоб він лягав спати. Він благав його зрозуміти, що він, сифон, уже п'яний як ніч, і що йому треба якнайшвидше іти спатки.

– Люди, – кричав він, – хіба ви не бачите, що сифон хоче спати! Скажіть йому хоч ви!

– Дивіться, і справді сифон хоче спати, – сказав хтось і, поклавши сифона на скатертину, укрив його ніжним листом салату. Я дуже стомився. «Цього не може бути, – хотів я сам собі сказати, згадавши цю історію з сонливим сифоном. – Сифон хоче спати! Сифон хоче спатоньки!.. Чудно!..»

Все-таки це були дуже ніжні, теплі слова. Я пошукав у своїй пам'яті якогось авторитету. Переді мною величною ходою пройшли Платон, Ларошфуко, маленький і скоцюрблений Кант, десь засивіла Марксова борода... але всі мовчали, їхні авторитетні вуста були стиснуті й німі.

Раптом я згадав «Коротку граматику української мови», що не раз уже виручала мене там, де мовчали філософи. Химерними шерегами вийшли в пам'ять голосівки і шелестівки... – Нема нічого над моркву, нема нічого над попову свиню, нема впину вдовиному сину, нема... нема... нема нічого милішого за сон!

Ось воно! «Нема нічого милішого за сон!» Нема нічого милішого за сон для всіх, для всього сущого. А значить, коли сифон хоче спати, то нема в цьому нічого поганого, нічого злочинного. Сифон хоче спати, ну що ж – хай спить.

Тут я заснув сам.

• • •