Подорожі філософа під кепом

Риба в морі – це невичерпний церобкооп дешевої споживної страви. Море зберігає рибу свіжою і живою. Треба тільки її виловити з цієї саджавки, де вона наїдає собі тіло і плодиться в незчисленній кількості.

Як звичайний міський житель має парус за чотирикутну простиню, навішану над човном, так він уявляє собі, що рибалка є джентлмен з вудками.

Тим часом джентлмен з вудками і з латкою на штанях є не рибалка, а поет. У світогляді такого рибалки найголовніше місце посідає віра в чудеса, в горох, у макуху, в годину перед дощем і інші середньовічні забобони. Рибу такий собі рибалка купує в базарі, а постачати рибу робітництву йому вже зовсім зась.

Рибу ловлять (а не граються в риболовлю) сітьми. Правда, осетра ще ловлять на здоровенний гак, що закидається в морі, а зверху його плавле цілий невеличкий буй. Ідучи нерестувати в солодкій воді (осетер додержується тієї думки, що нерестувати краще в солодкій воді) і нишпорячи круглим своїм ротом по дну, осетер натрапляє на смачний шматок і повисає на гакові. Таким чином він дещо спричиняється до недовиконання пляну рибозаготівель, бо, спіймавши осетра, рибалки трохи втрачають цікавість до іншої риби.

Але головну масу риби ловлять сітьми. Досі в нас ловилося головне ту рибу, що йде нерестувати, бо, двигома любов’ю, розпалена емоціями кохання, риба наосліп пре в мілководдя. Саме тоді вона збиралася в такі маси, що весло, встромлене в косинець,[177] стояло як у землі і тільки помалу посувалось до берега, де хлопець Митьо переймав його і ховав у повітку, щоб не пропало.

Риби поменшало через капіталістичні хижацькі способи експлуатації. За царських часів хазяї промислів, а за наших часів куркуль ловлять рибу тоді, як вона вже почала нерестувати в Дніпрі, знищуючи розплід. На Дніпрі й на Бозі мало не всі куркульські неводи дрібно коміркові – виловлюють маломірну рибу і знищують швидким темпом наші рибні багатства. Іхтіолог Етерман каже, що «силявковий» невід виловлює 80 відсотків з маломірної риби. Вся ця риба пропадає марно – це все одно, що різати одноденні курчата.

Другий спосіб винищення риби – це перетинання річок і гирл. Дійшовши такої гаті, риба зовсім уже не може нерестувати – силу її ловлять, а ще більше псують коло таких загат.

На Дніпрових конках (конка – це лівий бічний доплив Дніпра) донедавна рибця́ (є така риба коропового племени) ловилося на спеціяльно насипаних купах каменю. Для кохання рибе́ць вибирає каменястий ґрунт, і от, знайшовши в мулкому дні весняної конки сіре каміння, палке рибцеве юнацтво б'ється за місце над каменем. Спонад цього каміння хижаки вибирають рибу просто плетеними кошами і саме в той час, коли б мали народитися на світ мільярди рибченят.

Цитую абзац з брошури М. Гуровича «Рибне господарство України і завдання другої більшовицької путини»:[178]

«По багатьох місцях куркулі затіплюють їзи (холуї); це, як відомо, углиблені у воду дерева, хворост, обтяжений камінням і човнами, негодящими для плавання.

Їзи куркулі розтоплюють для того, щоб утворити затишне містечко, під захистом якого збирається риба. Рибу, що зібралася біля їзу, обкидають сітками, тривожать „бряцалами“ і „бовтами“, виловлюючи її так усю. Шко́да, що її завдають холуї, дуже велика. У місцях углиблення їх утворюється мілина, псується багато сусідніх колгоспних тонь [179] – скрізь на них утворюються „чепи“ й нерівності дна, чому трудно, а іноді й зовсім неможливо працювати неводом».

Не можу цілком пристати на уявлення, що його має М. Гурович про українську стилістику й лексику. Так, приміром, «містечко», це є невеличке місто (англійське town), а не «містинка, місце». «Хворост» по-українському зветься головним чином «хмиз». «Углиблені у воду дерева» – теж вираз не бездоганний. Але не можна не згодитися з справедливістю М. Гуровичевих зауважень. Не можна також не прилучитися цілком до твердження: «шкода, що її завдають холуї, дуже велика».

В цій тезі, як в усякій глибокій сентенції, можна вбачати філософічний зміст, що сягає далеко поза межі авторового задуму. Щоб знайти цей ширший філософський зміст, удамося до організації рибальської праці. Попереду – історія.

За царських часів заробляв на рибальстві «хазяїн» і рибопромисловець «рибас».

Хазяїн був власник на всі знаряддя праці – на шаланду, склад, паруси, невід. Артіль, що складалася з 15 душ, заробляла карбованців по вісім-десять на душу, отаман артілі мав потрійний заробіток – три паї по вісімдесят, скажім, а хазяїн заробляв тисячу – тисячу п’ятсот за сезон. Крім того отаман мав право призначати ціну, перепродуючи рибу рибасові. Ціну він клав дуже низьку і за це діставав від рибаса нагороду. Риба переходила скілька інстанцій, аж поки потрапляла до споживача. Інстанції пожирали всі прибутки. Рибалка бідував через цілий рік і потрапляв у вічну кабалу до хазяїна, до рибаса і до скупників.