Подорожі філософа під кепом

Небавом потому наймит Іван уже не управився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев’ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.

Редакторові на той час було біля п’яти років, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.

Отак він підвищував свою кваліфікацію, переходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.

III

Тисячу дев’ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити було нічого – був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року редактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.

Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п’ять, яка в п’ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських страждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель – діти дроворуба – навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п’яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.

Того було забагато навіть для чорного, геройського, загартованого сонцем, водою і вітрами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.

Він ночував по селах, подекуди в хаті, подекуди в клуні. Часто його не пускали, бо вважали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у вагоні. Та справа була не в недовір’ї – бо від того не ставало холодніше, – а в ночівлі. Не раз і не два він пересиджував усю ніч, клацаючи зубами, не заснувши ні на мить, чекаючи ранку як щастя, щоб зігрітися бігом і ходою на двадцятиступневім морозі.

Села минали за селами і так поступово мінилося їхнє обличчя, що редактор і не помітив, як замість кам’яних домів південного надмор’я пішли виливані хати степу, а далі замінились на плетені житла Черкащини.

Кожне село треба було завойовувати. Найлютіші собаки і люди лютіші від собак зімкнутим фронтом зустрічали його в кожнім новім селі. По селах був голод – і бідні не мали чого дати, а куркулі цькували його собаками. І все ж таки він переживав надзвичайні речі, побачивши нове село за ярами. На горі стояв вітряк, як хрест на могилі, але десь праворуч спід землі крадькома з’являлися і знов зникали два дерев’яні пальці – то куркуль молов хліб.

Кожна хата уперше народжувалась на світ. Така сама, як тисячі уже перейдених, вона була новонароджена, уперше в житті побачена, абсолютно не така, як інші, таємнича, грізна і привітна. Вікна її віщували ночівлю, а може й хліб.

Кожна вулиця була як перші роки життя. Вона пізнавалась з болючою насолодою, як уперше пізнаються фарби й назви речей. Вражень і сенсацій від неї вистачило б на ціле життя, на сотні життів, але вона переживалась за п’ять хвилин і вмирала в свідомості, щоб ніколи більше не народитись. Натомість народжувалась нова вулиця, і знову життя законялося спочатку.

Але, захоплюючись творчою грою народження і смерти сіл, вулиць і хат, редактор не забував ставитись до них критично.

Він редагував хати. Одні він одразу викидав у макулатурний кіш, другі ухвалював до друку, треті відкладав у редакційний запас і для четвертих визначав міру роботи й боротьби, щоб зробити їх придатними до вжитку.

На Київщині редактор працював до тисячу дев’ятсот двадцять третього за сільсько-господарського наймита і, живучи тихо й ощадно, розжився так, що на поворот залізницею до рідного села зібрав деяку частину суми, може четверту, а може й п’яту частину.

Тим часом у надмор’ї справи покращали – хліба стало вдосталь, і редакторів брат у перших спромігся прислати йому бідон, узиваний по-приморському бальзанка, повний доброї олії. Не для того, щоб підготувати редактора рослинним жиром, а для того, щоб він міг, спродавши олію, купити собі квитка на поворот додому. Бальзанку ж наказано привезти назад.

Редактор отже олію спродав, прилучив до одержаної суми свої ощадження, але на квиток не вистачило.

Тож він зашив гроші в кашкета, прив’язав бальзанку на спину і пішов знову за шістсот верст додому, тільки тепер з порожньою бальзанкою за плечима.