Поэмы и стихотворения

Післямова

Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavo 1593 p. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидавцем «Венери і Адоніса» став Джон Харрісон. На титульному аркуші ім'я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена «Венера і Адоніс» покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.

Джерелом сюжету поеми стали «Метаморфози» Овідія. Шекспір міг прочитати книгу в оригіналі або ознайомитися з її текстом в англійському перекладі А. Голдінга (1567). У X книзі «Метаморфоз» оповідається про пристрасть богині кохання Венери до юного мисливця Адоніса. В Овідія нічого не сказано про нехтування героя почуттям. Римського поета привернула до себе життєствердність міфа. Не скорившись долі, - «Над усім же ненависна, — каже. — Права не маєш однак!» — Венера в Овідія зберігає життя Адонісу, обернувши його на квітку. Близька до поеми Шекспіра сюжетна ситуація, розроблена Овідієм у IV книзі «Метаморфоз», де розповідається про пристрасть німфи Салмакіди до юного Гермафродита, який теж знехтував коханням. Сцена боротьби німфи та юнака дуже нагадує аналогічний епізод у «Венері і Адонісі». Співзвучні поемі Шекспіра й окремі фрагменти міфа про Нарціса (кн. III), наприклад, захоплення героя полюванням.

Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розвиненої в західноєвропейській літературі традиції створення любовних поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час «Наука кохання» Овідія, що породила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов'язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У повісті Боккаччо «Амето» любов перетворює мисливця-варвара на «божественну людину» Відродження. В його жартівливо-галантній поемі «Полювання Діани» (1335), створеній, як і «Венера і Адоніс», на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна першооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто, Т. Тассо.

В Англії пісні та поеми про кохання створюють Т. Кемпіон (1567–1619) та Дж. Гаскойн (бл. 1539–1577). До досвіду створення ренесансного галантного епосу на матеріалі англійської поетичної традиції звертається Е. Спенсер у поемі «Королева фей» (повністю опубл. 1609 p.). Дещо раніше в 12 еклогах «Пастушого календаря» (1579) Спенсер вводить до умовно-поетичного світу бесіди на різні етичні теми. Піднесеність і витонченість у його творах поєднується з ренесансним уславленням людського почуття. Саме в епоху Спенсера, у 80- 90-х pp. XVI ст., в Англії спостерігається справжній поетичний вибух, до якого причетний був і автор «Венери і Адоніса», який назвав поему «первістком своєї фантазії».

Поема починається надзвичайно динамічно. Відмовившись від преамбул, Шекспір відразу ж розгортає дію: охоплена пристрастю богиня кохання Венера переслідує юного Адоніса, який нехтує почуттям. Поема побудована так, як будувались ренесансні живописні полотна. Між іншим, до міфа про кохання Венери і Адоніса художники Відродження і XVII ст. звертались неодноразово (Тіціан, Веронезе, Пуссен, Рубенс та ін.). Поема пронизана яскравим світлом, розімкнута, відкрита назовні. Вранішнє сонце освітлює юного героя, який збирається на полювання. Палкі слова Венери на захист кохання супроводить полуднева сонячна спекота. Пауза — Адоніс покидає Венеру — пов'язана з настанням ночі. І, нарешті, багряні промені вранішнього сонця освітлюють сцену полювання. Теплі золотаві тони притаманні образу Венери, в колористичному відношенні, побудованому на дзвінкому акорді золотого (волосся богині) й червоного (рум'янець, пурпурові вуста) кольорів. Земна, пройнята чуттєвістю краса Венери (волого-блискучі очі, напіввідкритий рот) нагадує зображення богині кохання на полотні Тіціана «Свято Венери» (1518).