Поклик племені

Портрет є вбивчим, але, як і у випадку деяких інших персонажів цієї книжки, цю суворість пом’якшує життєрадісна і співчутлива позиція оповідача, чия доброзичлива усмішка в останню мить рятує те, що ось-ось розвалиться під вагою своєї підлості, ницості, цинізму чи ідіотизму. Деякі характеристики цих друзів, професорів, супротивників чи просто приятелів і колег по роботі є зичливими і несподіваними, як, наприклад, описання Луї Альтюссера, Ревелевого вчителя в École Normale, який зображений доволі гуманнішим і привабливішим, ніж можна було сподіватися від талмудистського й задушливого тлумача-структураліста «Капіталу», чи Реймона Арона, про якого, попри випадкові зачіпки й непорозуміння з автором, коли обидва були зірковими авторами тижневика «Лекспрес», завжди мовиться з повагою, навіть тоді, коли Ревеля виводила із себе Аронова нездатність зайняти однозначну позицію в конфліктах, які він часто сам породжував.

В інших випадках портрети — жахливі, і гумор неспроможний пом’якшити купоросну фарбу, якою вони окреслені. Саме такою є коротка поява французького міністра-соціаліста під час війни в Перській затоці Жана-П’єра Шевенмана («Провінційний і благочестивий Ленін, що належить до категорії ідіотів з обличчям розумних людей, які є мерзеннішими й небезпечнішими, ніж розумники з обличчями ідіотів») чи самого Франсуа Міттерана, з яким Ревель був дуже близький перед тим, як той прийшов до влади, який змагається з Джеймсом Ґолдсмітом за звання найбільш незвичного і жалюгідного двоногого із тих, хто з’являється на сторінках цих спогадів.

Ревель характеризує Міттерана як людину, яку зовсім не цікавила політика (а також мораль та ідеї) і яка змирилася з нею, бо то була обов’язкова умова для єдиного, що було для нього важливим: прийти до влади і максимально закріпитися в ній. Значущий літературний портрет, щось на зразок такого собі identikit[104] успішного політика: симпатична зовнішність, прийоми професійного спокусника, поверхнева культура, оперта на добре затверджені жести й цитати, холодний розум, близький до геніальності, плюс виняткове вміння маніпулювати людьми, цінностями, словами, теоріями і програмами в залежності від кон’юнктури. В цих спогадах з веселою непоштивістю дають прочуханки не лише видатним постатям лівиці: багато достойників з правиці, починаючи з Валері Жискара д’Естена, також показані як взірці демагогії та безвідповідальності, здатні наразити на небезпеку демократичні інститути чи майбутнє своєї країни через жалюгідне марнославство й убоге, недальновидне бачення політики.

Найсоковитішим (і водночас найбезжальнішим) з портретів, маленьким шедевром в межах книжки, є зображення англо-французького мільярдера Джіммі Ґолдсміта, який був власником тижневика «Лекспрес» у роки, коли Ревель керував цим часописом — до речі, то були роки, коли це видання набуло такої інформативної та інтелектуальної потуги, якої не мало раніше і не матиме опісля. Скотт Фіцджеральд вважав, що «багаті є інакшими», і блискучий, привабливий та успішний Джіммі (який у 1997 році дійшов до того, що, аби розвіяти свою нудьгу, розтринькав двадцять мільйонів фунтів стерлінгів на Партію референдуму, щоб на виборах, які відбувались того року в Об’єднаному Королівстві, захистити британський суверенітет від колоніалістських зазіхань Брюсселя і канцлера Коля), схоже, підтверджував його правоту. Та в цьому випадку, мабуть, було б нелегко поділяти захват, який автор «Великого Ґетсбі» відчував щодо мільйонерів. Людина може мати винятковий талант для фінансів і водночас, як той, про кого йдеться, бути жалюгідним мегаломаном, саморуйнівним і безтолковим у всьому решта. Розповідь про божевільні політичні, журналістські та соціальні проекти, які Ґолдсміт задумував і тут же забував, про інтриги, які він плів проти самого себе, при постійному саботажі роботи видання, яке попри це продовжувало давати йому прибуток і престиж, є надзвичайно забавною, у ній є сцени, які, здається, зійшли зі сторінок якогось бальзаківського роману і викликають в читача гомеричний сміх.

З усіх занять, покликань та авантюр Ревеля — викладача, критика мистецтва, філософа, антолога, гастронома, політичного аналітика, письменника та журналіста — він надавав перевагу двом останнім і саме в них залишив найтривкіший слід. Усім журналістам варто прочитати його свідчення про велич та злигодні цього ремесла, щоб дізнатися, яким захопливим воно може бути і до яких деформацій і збитків може призвести. Ревель оповідає деякі кульмінаційні епізоди, коли журналістика у Франції допомогла з’ясувати правду, доти приховану за «лицемірною пеленою конформізму і пособництва». Наприклад, неймовірну знахідку одного проникливого журналіста, який у сміттєвих баках, згромаджених на задвірках банку під час страйку сміттярів, відкопав фінансову махінацію, яку облагодив у Франції СРСР, аби субсидувати комуністичну партію.