Порушник праху

— Ні, містере Ґаврі. Вона не порожня, — а потім, набагато пізніше, він зрозумів, але не те, чому Лукаса довезли до міста живим, а те, що причина цьому — на поверхні: саме тієї миті там поруч не було жодного Ґаврі, звісно, окрім мерця: але старий і двоє його синів виїжджали з гаю, показавшись із-за церкви майже тоді ж, коли його дядько з шерифом дісталися могили; і, звичайно, ось чому сорок вісім годин після того Лукас іще дихає й топче ряст.

— Там лежить Джейк Монтґомері, — сказав шериф.

Старий миттю розвернувся, не метушливо і навіть швидко, але легко, наче його маленька безтілесна статура не опиралася ні повітрю, ні вазі м’язів, і крикнув до огорожі, де, як і раніше, двоє молодиків сиділи на одному мулі, однакові, наче манекени у магазині одягу, і такі ж нерухомі, ще не встигнувши спішитися, коли старий крикнув:

— Сюди, хлопці.

— Не переймайтеся, — сказав шериф. — Ми це зробимо. — Він повернувся до негрів: — Усе гаразд. Беріть лопати…

— Я ж казав вам, — знову квапливо пробурмотів дядько. — Відішліть їх до машини.

— Правильно, адвокате… адвокате Стівенс, так? — сказав старий. — Заберіть їх ‘відси. Це наша справа. Нам її робити.

— Тепер це моя справа, містере Ґаврі, — озвався шериф.

Старий підняв пістолет, упевнено і не поспішаючи, згинаючи лікоть, доки зброя не опинилася на рівні грудей, і поклав великий палець на гашетку, наставивши пістолет так, що він був уже готовий вистрелити, чи не зовсім, указуючи дулом на порожні петлі на ремені шерифових брюк.

— Заберіть їх ‘відси, шерифе, — повторив старий.

— Добре, — відповів шериф, не зробивши жодного руху. — Ви, хлопці, вертайтеся до машини.

— Подалі ‘відси, — сказав старий. — Пошліть їх назад до міста.

— Вони в’язні, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Я не можу цього зробити. — Він не рухався. — Вертайтесь і сідайте у машину, — звернувся він до них. Потім вони розвернулися, прямуючи не до воріт, але просто через огорожу, досить швидко рухаючись, високо піднімаючи ступні та коліна у замурзаних смугастих арештантських штанах, і так досягнувши протилежної загорожі, наполовину пройшли, наполовину перестрибнули її, і лише потім змінили свій напрямок, ідучи до двох автомобілів, досягаючи шерифової машини, але так і не наближаючись до двох білих чоловіків верхи на мулі, покинувши могилу. Він дивився на них, які сиділи на мулі — однакові, наче дві прищіпки на мотузці для білизни: однакові обличчя, навіть обвітрені до краплини однаково, — похмуро-запальні та спокійні, — доки старий знову не крикнув:

— Ну ж бо, хлопці, — і вони зістрибнули одночасно, наче одна людина, ніби тренована пара у водевільному шоу, і перелізли одночасно з лівої ноги через огорожу, геть ігноруючи ворота: близнюки Ґаврі, однакові навіть одягом і взуттям, якщо не зважати на те, що один був убраний у сорочку хакі, а другий — у куфайку-безрукавку з тонкої шерсті; кожному близько тридцяти, на голову вищі від свого батька, батьківські світлі очі, і носи як у батька, але не орлині, а скоріше яструбині, теж гачкуваті; наблизившись, ніхто з цієї пари не кинув ні до кого ні слова, ні погляду, стоячи з похмурим, замкненим, не схильним до жартів виразом облич, доки старий не вказав пістолетом (він помітив, що гашетку зведено, тож тепер усе одно) на дві лопати і не промовив своїм високим голосом, який тепер звучав майже бадьоро: