Можливо, це жування так подіяло на нього, він їв не спиняючись, доки намагався без особливої цікавості чи допитливості підрахувати, скільки днів минуло відтоді, відколи він сидів за столом, щоб поїсти, а потім, уже жуючи, ніби згадав, що й одного дня не минуло, адже вже у напівсні він добряче поснідав у шерифа о четвертій ранку: згадуючи, як його дядько (сидячи за столом і п’ючи каву) сказав, що людина не конче проїдає собі шлях у житті, але сам акт їжі, перетравлення — може, єдине, завдяки чому рід людський насправді вступає у світ, творить себе у світі: не крізь світ, а у світ, риючись у світовій перенасиченій солідарності, як міль у шерсті, фізичним актом жування і ковтання її основи, її тканини і торочок, і творіння, перекладаючи, переносячи у частку себе самої та свою пам’ять цілу історію людини; або, може, навіть відмовляючись жувати, поглинаючи це, що в’їдається в загартовану, гордовиту, самозакохану мізерність, яку людина називає своєю пам’яттю і своєю сутністю, його «я є» у безмежному просторі світової перенасиченої анонімної солідарності, з-під якої остудиться ефемерний камінь та розкришиться геть у прах, ніким навіть не помічений і не залишений у нічиїй пам’яті, бо ні вчора, ні завтра навіть не існувало, тому, може, запам’ятає хіба що аскет, який жив у печері, харчуючись жолудями та джерельною водою, справді здатний відчувати марнославство та гордість; може, це вам слід було жити у печері, харчуючись самими жолудями та джерельною водою, у неприступному спогляданні власного марнославства, праведності та гордості, щоб триматися на тій крутій вершині нетерпимості поклоніння самому собі, що не терпить жодних компромісів: їсти постійно і досить багато, причому він навіть знав, що до того час спливав занадто стрімко, відколи він чув той плин протягом шістнадцяти років. Поклавши серветку, він підвівся, наостанок чуючи материнський зойк (і він думав про те, як жінки не здатні витримати нічого, окрім трагедії, злигоднів та фізичного болю; як цього ранку, коли він був там, йому в його шістнадцять не було там чого робити, як не було б там чого робити, навіть якби він мав двічі по шістнадцять: мчати сільською місцевістю з шерифом, викопувати трупи вбитих з рівчака; мати була у сотню разів не така галаслива, як його батько, і у тисячу разів цінніша, але тепер, коли він збирався вирядитися до міста разом із дядьком і посидіти годинку-дві у тому ж офісі, де вже згаяв досить часу, напевно, лишив так за плечима чверть свого життя, яке було докорінно перекреслене Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі, і неухильно повернувся до того самого дня п’ятнадцять років тому, коли мати вперше навіювала йому, що він не здатний навіть сам собі застебнути штани):
— Але чому міс Гебершем не може приїхати сюди й зачекати?
— Вона може, — сказав дядько. — Я певен, вона зможе знову знайти наш будинок.
— Ви знаєте, про що я, — мовив він. — Чому б вам її не прийняти? Сидіти в адвокатському офісі до півночі не пасує леді.