ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Вона стояла перед ним і дякувала за порятунок, а він охоче провалився б крізь землю, бо усвідомлював, яким нікчемним, бридким і навіть огидним здавався дівчині, хоч захистив її від смерті.

– Я радий, що все скінчилось для вас так щасливо, джаним, – сказав хрипко, з трудом підбираючи від хвилювання і слабості турецькі слова. – А для мене…

– Для тебе теж, – сказала молодша дівчина. – Скажи йому, Адіке!

– Безперечно, – задумливо промовила синьоока. – Хатче правду каже. Хатче – батькова пестунка, улюблениця нашого хазяїна. Вона попросить – і ти станеш вільний.

– Ну, це ще побачимо, – похмуро відповів Арсен. – Хазяїн, мабуть, думає інакше…

Внизу рвучко розчинилися двері – вискочив переляканий Осман, а за ним вибігли Гамід і Ферхад. Товсте одутле обличчя спагії посіріло від страху. Він кинувся до Хатче, обняв доньку.

– Хатче, дорога моя, ти жива? Слава аллаху, що урятував тебе!

– Це він урятував нас, таточку, – і дівчина показала пальцем на невільника. – Цей нещасний…

Гамід підняв голову. Два погляди, мов дві шаблі, схрестилися на цілу хвилину в напруженій тиші. Арсен помітив, як щось здригнулося в каламутних волових очах спагії, ніби там відкрилась якась темна холодна заслінка.

– Ти заслужив смерті, гяуре, – промовив Гамід після довгого роздуму. – І ти прекрасно це знаєш…

– Таточку! – Хатче вчепилась у руку батька. – Прошу тебе! Заради мене й Адіке – прости йому! Хай живе!..

Гамід погладив її по голові і закінчив свою думку, ніби й не чув тих слів:

– Однак своєю хоробрістю ти врятував мою доньку, наречену високошанованого Ферхада-аги. – Той кивнув на знак згоди головою і випнув кругле підборіддя. – А також – Адіке… Тож, зважаючи на такий гідний подиву і подяки вчинок, я дарую тобі життя. Але не волю!.. Ти й надалі залишишся моїм рабом. І якщо проявиш непослух, я пригадаю тобі і старі провини. Дякуй Хатче і Адіке. Це через їхній необдуманий дитячий вибрик ти залишився живий, гяуре!

Арсен мовчки вклонився. Як-не-як – йому подаровано життя.

– Може, у тебе є яке-небудь прохання до мене? – спитав Гамід. трохи заспокоївшись. Арсен ступив крок наперед:

– Є, господарю.

– Кажи. Але…

– Я багато не прошу, – перебив його невільник. – Хочу саму мізерію – побувати в руках цирульника і помитися…

– Ти занадто сміливий, гяуре, – буркнув Гамід. – Але хай буде по-твоєму. Османе, чуєш? А потім відправиш його до Бекіра в олійницю. Він скаржився, що не вистачає людей.

– Слухаю, ага, – і Осман подав Арсенові знак іти за ним…Старий мовчазний турок у волохатому кауці з верблюжої шерсті швидко поголив невільника і змастив якоюсь маззю глибокі подряпини на грудях і руках. Потім Арсен заліз у річку і довго полоскався у холодній воді. Осман ходив по березі і нетерпляче поглядав униз, однак підганяти раба не посмів: пам'ятав наказ хазяїна. Тільки як той, посинілий від холоду, мокрий, виліз і почав з огидою копирсатись у своєму брудному дранті, кинув йому замість порваного барсом жупана турецький бешмет і досить пристойні шаровари.

– Одягайся! Та швидше! – гримнув похмуро.

Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все-таки народ турки! Скільки часу вже він у їхніх руках, а ще ніхто не поцікавився вмістом його шкіряного пояса. Чи не підозрівають, щоб у такого обірванця водилося золото? Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.

Знову брязнули замки кайданів, – і його повели до фортеці. Але тепер навіть кайдани не здавалися йому такими важкими і ненависними. Чистий, поголений, помолоділий, відчув, як і раніш, непереборну жагу до життя. Запашне весняне повітря п'янило голову, і він жадібно втягував його в легені, мов цілющий бальзам.

На подвір'ї Осман залишив Арсена одного – пішов по ключі. За живоплотом діти гралися в челика. То була весела гра, подібна до українського квача, і Арсен задивився на чорноголових турченят, які нагадали йому дитинство на далекій, мабуть, назавжди втраченій батьківщині.

Раптом до його ніг упав невеликий пакунок. Від несподіванки здригнувшись, глянув на галерею. Там, у відчиненому вікні, стояла, прикрившись чорною шаллю, Адіке. Крізь вузьку щілину блищали глибокі сині очі. Дівчина зробила рукою ледь помітний знак. А коли побачила, що невільник не зрозумів її, і мовчки дивиться на неї, тихо промовила:

– Візьми! То тобі!

Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.

– Спасибі, джаним! – кивнув головою. Дівчина на мить відкинула покривало і сумно усміхнулася. Тепер вона здавалася блідою і зажуреною. А від того ще кращою.

На її обличчі були написані біль і смуток, як на обличчі людини, глибоко враженої жорстоким словом.

Арсен мовчки дивився на неї, мов на чудо, що хтозна-звідки і як з'явилося у його житті.

Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся – марево щезло. Зникла й Адіке. І коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вікно, можна було б подумати, що все це приверзлося…