ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Турки – природжені воїни, – не без пихи сказав Сафар-бей, кинувши виразний погляд на дівчину. – Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і кош- товностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла…

– Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, – Арсен проникливе глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.

– О ні, – усміхнувся Якуб. – Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни – життям… До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один – пан або пропав! Смерть або каліцтвої

– І купці терплять збитки, – заперечив Сафар-бей. – Ви, Якуб-ага, на морі, а наш новий друг, Асан-ага, – в дорозі, від розбійників.

– Трапляється, – погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. – Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов'янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе…

– Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, – заперечливо похитав головою Сафар-бей, підходячи до ганку. – Я залишусь воїном!

– Ну що ж, кожному своє!

Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев'яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя – шаблі, пістолі, луки, сагайдаки – була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.

Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк-баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.

Арсен міцно потис руку Я кубові.

– Тут зайвих очей і ушей немає? – спитав тихо.

– Немає, – пошепки відповів Якуб. – Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?

– Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анкиї Ми повинні вирвати її з рук Сафар-бея!

– Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в'язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.

– О! А вона?

– Не хвилюйся, – усміхнувся Якуб. – Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились – продадуть, мов кота в мішкуі Але Сафар-бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.

Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:

– Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула… Туди з'їжджаються купці з усього світу!

В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар-бей.

– Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, – сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.

Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.

– Якуб-ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, – додав Сафар-бей.

Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк-баша сів супроти «купця» на м'який міндер і сказав:

– Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами…

Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?

– Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі-бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися…

Сафар-бей замовк і проникливе глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк-баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі-бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар-бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!

Але Сафар-бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:

– Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?

– Чого це тебе так цікавить? – полегшено зітхнув козак.

– Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них. «Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню», – подумав Арсен, а вголос сказав:

– Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе… Але що я скажу паші?

– Скажи, що віддав гроші мені.

– А це тобі не зашкодить?

– Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія… Я підпорядковуюсь бейлер-беєві, а не каймакамові.

– Гаразд. Мені однаково, кому платити, – погодився Арсен. – Коли ти передаси мені болгарина?

– Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?

– Я знайду шлях… Мені допоможе Абді-ага, господар хану, де я зупинився.