Повернення з зірок

Мотор озвався. Я повернув руль, включив фари і виїхав на шосе. Руки мої злегка тремтіли, і я міцніше стиснув руль. Раптом я згадав про чорну скриньку, різко загальмував, аж машину винесло на край шосе, вискочив, підняв капот і почав гарячкове шукати її. Мотор виглядав не так, як ті, з якими я колись мав справу, і я не знав, де її шукати. Може, аж там, спереду. Проводи. Чавунний блок. Футляр. Щось незнайоме, прямокутне — так, вона. Інструмент. Я працював швидко, але уважно і тому майже не подряпався. Нарешті я обома руками видер цей важкий, наче литий, чорний куб і жбурнув його в придорожні зарості. Я був вільний. Грюкнув дверцятами, рушив. Засвистів вітер. Швидкість зростала. Рівно гув мотор, глухо шурхотіли шини. Поворот. Я, не гальмуючи, обрізав його зліва. Другий, крутіший. Надсадно заскрипіли колеса; я відчував, як страшна сила притискає мене разом з машиною до зовнішнього боку дуги. Але мені було замало. Ще поворот. В Аппреноусі були спеціальні автомашини для пілотів. Ми робили на них карколомні трюки, щоб виробити швидку реакцію. Це дуже корисні вправи. Для чуття рівновагії — також. Наприклад, на повороті нахилити машину на праві колеса і їхати так якийсь час. Колись я це вмів. І зробив зараз, на безлюдному шосе, врізаючись п пробиту фарами темряву. Не тому, що хотів загинути. Просто мені все було байдуже. Якщо я нещадний до інших, то мушу бути таким і до себе. Я зробив поворот, підняв машину так, що вона хвилину йшла на двох колесах, які несамовито вищали, і знову кинув у протилежний бік; сильно вдарився кузовом об щось темне — може, дерево? Нічого вже не було, лише виття мотора, що наростало разом із швидкістю, і бліді відбитки шкали приладів у склі, і сичання вітру, на мить

я побачив навпроти глідер, який намагався обминути мене, з'їхавши на самісінький край шосе, і злегка повернув кермо. Важка машина закрутилась як джміль, почувся глухий брязкіт, скреготіння понівеченої бляхи і — темрява й тиша.

…Я глибоко вдихнув повітря. Я був неушкоджений, навіть не ударився. Спробував запалити фари. Марно. Підфарники. Один засвітився. Я запустив мотор. Машина, важко хрипучи, вилізла на шосе. Одначе це б.ула добра машина, якщо слухалась мене після всього того, що я з нею виробляв. Назад я їхав повільніше. Але коли я побачив поворот, нога сама натиснула на педаль, і знову я видавлював з мотора все, що він міг дати, аж шини вищали. Загальмував я перед самим живоплотом. Потім повів машину в зарості. Продершись крізь кущі, вона наїхала на якийсь пень і стала. Я не хотів, щоб бачили, що я з нею зробив, а тому накидав на неї гілок; перед був добре-таки побитий, а ззаду лише невелика вм'ятина від першого удару об стовп чи щось інше там, у темряві.

Потім я прислухався. Будинок стояв темний і мовчазний. Велика тиша ночі линула до зірок. Додому іти не хотілося. Я відійшов від розбитої машини, а коли трава, висока волога трава досягла мені колін, я впав у неї і лежав так, аж поки не заснув.

Збудив мене чийсь сміх. Я впізнав його. Я знав, хто це сміється, ще до того, як розплющив очі, й сон мій одразу зник. Я змок до нитки, все було вологе від роси — сонце стояло ще низько. На небі — мереживо білих хмаринок. А навпроти мене на маленькому чемодані сидів Олаф і сміявся. Ми підхопилися водночас. Рука в нього була така сама, як і в мене — велика й тверда.

— Коли ти приїхав?

— Тільки що.

— Ульдером?

— Так. Я теж так спав… дві перші ночі,.розумієш?…

— Он як?…

Він уже не посміхався. Я теж. Наче щось стало між нами. Ми мовчки дивились один на одного — вивчали.

Він був високий, може, навіть на кілька сантиметрів вищий за мене, сухорлявий. Борода була зовсім ясна. Орлиний ніс і коротка верхня губа, яка охоче показувала зуби; його очі так само охоче сміялися (блідо-блакитні, вони в такі хвилини темнішали); тонкі губи ледь помітно кривилися, наче він усе сприймав скептично — може, саме це було причиною того, що ми зблизилися не відразу. Олаф був старший за мене на два роки;

його найкращим другом був Ардер. Лише коли той загинув, ми подружили по-справжньому. І вже до кінця.

— Олафе… — сказав я. — Ти голодний, га? Ходім, з'їмо чогось.

— Стривай, — сказав він. — Що там таке? Я простежив за його поглядом.

— А це… нічого. Машина. Купив, знаєш, щоб пригадати…

— Була аварія?

— Так. їхав уночі, ну й…

— У тебе була аварія? — повторив він.

— Атож. Але то дурниці. Зрештою, нічого не трапилось. Ходімо… Якщо ти не заперечуєш, я візьму твій чемодан…

Він узяв його сам. Мовчки. Не дивився на мене. М'язи його щелеп ворухнулися.

«Відчув щось, — подумав я. — Не знає, яка причина аварії, але здогадується».

Нагорі я сказав йому, щоб він вибрав собі з чотирьох вільних кімнат яку схоче. Він вибрав ту, з якої відкривався гірський краєвид.

— Чому ти сам її не взяв? А, знаю, — посміхнувся він, — оце золото, правда?

— Так.

Він торкнувся рукою стіни.

— Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?

— Будь спокійний, — я посміхнувся й собі. — Це справжня стіна.