Повернення з зірок

— Занесу речі, — сказав я і почекав, чи не відповість вона щось, але Ері сіла в зелене, як трава, крісло, і я зрозумів, що вона нічого не скаже. Цей перший день був жахливий. Ері не робила нічого демонстративного, навмисне не уникала мене, а по обіді спробувала навіть трохи попрацювати над своїми книжками. Тоді я попросив дозволу побути в її кімнаті й дивитися на неї. Я обіцяв, що мовчатиму як німий і не заважатиму. Але вже за чверть години (який я був швидкий!) здогадався, що моя присутність гнітить її, мов невидимий тягар; це я зрозумів, дивлячись на її зігнуту спину, зрозумів з нерішучих, обережних рухів, і тоді, обливаючись потом, утік звідти й почав ходити по своїй кімнаті. Я ще не знав її. Але вже бачив, що вона дівчина кмітлива, а може, й більше. У ситуації, що створилася, це було водночас і добре, й погано. Добре, бо якщо вона не розуміла, то принаймні здогадувалася, хто я такий, і не бачила

в мені ні потворного варвара, ні дикуна. Погано, бо якщо це було так, то порада, яку дав мені Олаф в останню мить, не мала ваги. Він процитував афоризм з книги Хон, який я знав і раніше: «Якщо жінка повинна бути полум'ям, то чоловік — кригою». Отже, єдиним моїм шансом він вважав ніч. Це мені було дуже неприємно, але я розумів, що за такий короткий час я не зможу знайти ключа до її душі за допомогою слів; я знав: що б я не говорив, усе лишатиметься тільки словами, бо ні в чому не похитне її впевненості у власній правоті, не пом'якшить її гніву, теж справедливого, який виявився лише один раз, коли вона почала кричати «не хочу, не хочу!» І те, що вона тоді так швидко опанувала себе, я теж вважав поганим знаком.

Вона боялася мене — увечері це стало особливо помітно. Я намагався бути тихим і лагідним, як Був, маленький пілот, який умів (він був найбільшим мовчальником, якого я будь-коли знав), не кажучи нічого, сказати і зробити все, що хотів.

Після вечері (вона нічого не їла, що теж здалося мені поганою ознакою) я відчув, як у мені зростає гнів;

інколи я ненавидів її за власні муки, а безмежна несправедливість цього почуття лише поглиблювала їх.

Наша перша, справжня ніч… Коли Ері заснула в мене на руках, уся ще гаряча, а уривчастий подих її потроху переходив поодинокими, дедалі тихшими віддихами в забуття, мене охопила певність, що я переміг. Довго, дуже довго вона чинила опір — не мені, а власному тілу, що його я пізнавав од тонких нігтів, од тендітних пальців, долоней, ступнів, кожну частину й згин яких я нібито відмикав і будив до життя поцілунками, диханням, украдаючись у неї — всупереч їй самій, повільно, з нескінченним терпінням, так що переходи були майже непомітні, а тільки-но вловлював посилення опору, підступно відступав, шепочучи їй божевільні, безглузді, дитячі слова, відтак знову мовчав і лише пестив її легкими дотиками, годину за годиною, й відчував, що вона поступово розкривається, а скутість її переходить у трепетання останнього опору, аж поки вона не затремтіла інакше — вже скорена; але я не квапився, очікував і тільки не мовив і слова, бо це було поза словами, вгадуючії в пітьмі її зіщулені на постелі стрункі плечі, її ніжні перса — ліву грудь, бо ж там билося серце, билося все полохливіше, а дихала вона дедалі швидше й розпачливіше, і ось цс сталося; то було навіть не блаженство, а насолода самознищення й злиття, двобій тіл, що нагло й брутально зливаються на мить в одне ціле. Тоді наші збуджені подихи, наше полум'я перейшли в нестяму; Ері зойкнула один раз, слабо, високим дитячим голосом, і обійняла мене. А потім її руки відпустили мене — крадькома, ніби у великому соромі й смутку, ніби вона раптом збагнула, як підступно, як страшно обплутав і ошукав я її. А я знову розпочав усе — поцілунки в долоню, німі благання — цей ніжний і такий жорстокий наступ. І все повторилося з самого початку, неначе в чорному, жаркому сні, і в якусь мить я відчув, як рука. що поринула мені у волосся, притиснула моє обличчя до її голого плеча з силою, якої я навіть не сподівався від неї. А потім, смертельно знесилена, дихаючи уривчасто, ніби з бажанням позбутись пекучого жару й раптового жаху, вона заснула. А я лежав без руху, як мертвий, напружений вкрай, немов силувався збагнути, чи те, що сталося, значить усе, чи нічого. Вже перед тим, як поринути в сон, мені здалося, що ми врятовані; аж тоді прийшов спокій, великий і безмежний, як на Ксренеї, коли я лежав на розпечених брилах потрісканої лави з непритомним Ардером, бачив за склом скафандра його уста, що здригались у гарячковому подиху, і знав, що таки врятував його, але не мав більше сил відвернути кран його аварійного балона; я лежав як спаралізований, з почуттям, що найбільша справа мого життя вже позаду, і якщо я тепер загину, то вже нічого не зміниться, і заціпеніння моє було тоді як невимовне мовчання тріумфу.