Повернення з зірок

— Можна робити багато чого, — сказала вона. — Можна подорожувати справді або мутом. Можна розважатися, ходити до реалю, танцювати, грати в терео, займатися спортом, плавати, літати — що тільки душа забажає.

— А що таке — мут?

— Це майже як реаль, тільки що до всього можна доторкнутися. Там можна ходити по горах, по всьому… сам побачиш, про це неможливо розповісти. Але мені здається, що ти хотів запитати про щось інше?…

— Ти маєш рацію. Як зараз між жінками й чоловіками?

Вії у неї затремтіли.

— Я гадаю — так, як було завжди. Що тут могло змінитися?

— Усе. Коли я відлітав — не думай, що я хочу сказати щось погане, — дівчина, як от ти, не привела б мене до себе так пізно.

— Справді? Чому?

— Бо це мало б певний сенс.

Хвилину вона мовчала.

— А звідки ти знаєш, що його не було?

Мабуть, у мене й справді був кумедний вигляд. Я не зводив з неї очей. Вона перестала посміхатися.

— Наїс… як це… — пробурмотів я, — ти береш абсолютно незнайомого типа і…

Вона мовчала.

— Чому ти не відповідаєш?

— Бо ти нічого не розумієш. Не знаю, як тобі це пояснити. Це, бачиш, нічого не означає…

— Ага. Це нічого не означає, — повторив я. Мені не сиділося. Я підвівся. Майже скочив, забувши, що не можна. Дівчина здригнулася.

— Вибач, — сказав я й почав міряти кроками кімнату. За склом розкинувся парк у променях ранкового сонця; серед дерев з блідо-рожевим листям ішло троє хлопців у сорочках, що виблискували, як зброя.

— Чи тепер одружуються?

— Звичайно.

— Нічого не розумію! Поясни мені це. Розкажи. Ти бачиш чоловіка, який тобі подобається і, не знаючи його, одразу…

— Але що ж тут розповідати? — неохоче промовила вона. — Невже й справді тоді, в твої часи, дівчина не могла впустити до своєї кімнати жодного чоловіка?

— Могла, звичайно, і навіть з такою думкою, але… не через п’ять хвилин після того, як його побачила…

— А через скільки хвилин?

Я подивився на неї. Вона запитувала цілком серйозно. Ну, так звідки їй знати? Я знизав плечима.

— Йшлося не лише про час, але… але дівчина мусила спочатку щось побачити в ньому, пізнати його, покохати. Спочатку вони дружили…

— Зачекай-но, — сказала вона. — Здається, ти… нічого не розумієш. Адже я тобі дала брит.

— Який брит? А, оце молоко? Ну то й що з того?

— Як то що? Чи, може… не було бриту?

Вона зареготала. Аж падала зо сміху. Раптом замовкла, глянула на мене й страшенно почервоніла.

— Так ти подумав… подумав, що я… Ні-і!!

Я сів. Не знав, куди подіти свої руки. Дістав з кишені сигарету і запалив. Дівчина широко розкрила очі.

— Що це таке?

— Сигарета. А ви хіба не палите?

— Вперше бачу… так оце сигарета?! Як ти можеш так втягувати дим? Ні, зачекай, те, про що ми говорили — важливіше. Брит — це ніяке не молоко. Не знаю, що в ньому є, але чужому завжди дають брит.

— Чоловікові?

— Так.

— І що ж далі?

— Те, що він стає, він мусить бути чемним. Знаєш що… краще хай тобі це розтлумачить який-небудь біолог.

— До біса біолога. Так, значить, чоловік, якому ти дала брит, не може собі дозволити нічого зайвого?

— Звичайно.

— А якщо він не схоче пити?

— Тобто як не схоче?

На цьому взаємопорозуміння кінчилося.

— Адже не можеш ти його примусити, — терпляче почав я знову.

— Божевільний міг би й не випити… — промовила вона поволі, — але я не чула про щось подібне. Ніколи, ніколи…

— Чи це такий звичай?

— Не знаю, що тобі й сказати. Ти ж не через звичай не ходиш голий?

— Ага. Ну, в певному розумінні — так. Але на пляжі можна роздягтися.

— Зовсім? — запитала вона з несподіваною цікавістю.

— Ні. Купальний костюм… Але за моїх часів були люди, які називалися нудистами…

— Знаю. Це не те. Я думала, що ви всі…

— Ні. Так, значить, це пиття є… те ж саме, що й носіння одягу? Таке ж необхідне?

— Так. Коли вдвох.

— Ну а далі?

— Що далі?

— А за другим разом?

Це була ідіотська розмова, і я почував себе жахливо. Але ж мусив я нарешті довідатись!

— Потім? Всяко буває. Декотрим… завжди дають брит…

— Чарівний напій! — вихопилось у мене.

— Що це значить?

— Ні, нічого. А як дівчина йде до когось? Тоді як? Що тоді?

— Тоді він п’є в себе.

Вона дивилась на мене майже із співчуттям. Але я був упертий.

— А якщо його не буде?

— Бриту? Як то не буде?

— Ну, весь вийшов. Або… він же може й обманути.

Вона почала сміятись.

— Але ж це… Ти, мабуть, думаєш, що всі ці пляшки я тримаю тут, у квартирі?

— Ні? А де?

— Я навіть не знаю, звідки вони беруться. Чи за твоїх часів був водопровід?

— Був, — похмуро відповів я.

«Чи могло й не бути? Аякже! Вліз у ракету просто з лісу!» Я розлютився, але одразу ж угамувався: зрештою, вона не була в цьому винна.

— Ну так от, чи ти знав, яким шляхом іде та вода? Поки…

— Розумію. Можеш не закінчувати. Гаразд. Значить, це такий собі застережний засіб? Дуже дивно!

— Не бачу нічого дивного, — відказала вона. — Що там у тебе таке біле, під светром?

— Сорочка.

— Що це таке?

— Ти що, сорочки не бачила?! Як би тобі це… Ну, білизна… З нейлону…

Я підкотив рукав і показав їй.

— Цікаво, — зауважила вона.