Повернення з зірок

— О, то дуже далеке. Щонайбільше… приблизний напрямок.

— Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? — запитав я. Він з хвилину помовчав.

— Навіщо це вам?

Я не знав, що відповісти.

— Ви більше не літатимете?

— Ні, — відповів я. — Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які… та зрештою… не полечу більше.

Після цих слів ми замовкли надовго. Те несподіване піднесення, з яким я говорив про математику, вивітрилося без сліду, і я сидів поруч з ним, відчуваючи тягар власного тіла, його непотрібну величину. Крім математики, нам не було про що говорити, і ми обоє знали це. Раптом мені здалося, що те піднесення, з яким я говорив про благотворну роль математики під час подорожі, було удаване. Я ошукував сам себе своєю скромністю, героїзмом пілота-трудолюба, що в безоднях займається теоретичними дослідженнями безконечності. Забрехався. Але що ж було насправді? Чи той, хто пережив катастрофу на морі, хто місяцями гойдався на хвилях і, щоб не збожеволіти, тисячі разів перераховував кількість складових частин, з яких був зроблений його пліт, мав би чим похвалятися, вийшовши на суходіл? Тим, що він зміг урятуватися? То що з того? Кого це цікавило? Кого могло цікавити те, чим саме заповнював своє дозвілля мій мозок протягом тих десяти років, і чому це мусить бути важливішим від того, що заповнювало мій шлунок? «Кінчай цю гру в скромного героя, — подумав я. — Це ти собі зможеш дозволити тоді, коли виглядатимеш так, як і він. Треба залишити щось і на майбутнє».

— Будь ласка, допоможіть мені встати, — пошепки промовив Ремер.

Я провів його до глідера, що стояв на вулиці. Ми йшли дуже повільно. На освітлених місцях люди дивилися нам услід. Перш ніж сісти в глідер, він обернувся, щоб попрощатися зі мною. Ні він, ні я не знайшли в цю мить жодного слова. Він зробив прощальний рух рукою, в якій, мов шпага, стирчала одна з його палиць, кивнув, сів, і темна машина безшумно рушила. Я стояв, опустивши руки, аж поки чорний глідер не зник удалині. Я засунув руки в кишені й пішов навмання, ламаючи собі голову над питанням, хто з нас обрав собі кращу долю.

Те, що від міста, яке я покинув, не залишилося й сліду, було добре. Це створювало ілюзію, ніби тоді я жив на якійсь іншій Землі, серед інших людей; усе те почалось і закінчилося раз і назавжди, а це було нове. Жодних залишків, жодних уламків, що могли б поставити під сумнів мій біологічний вік; я міг би навіть забути про його земний, такий протиприродний рахунок — аж раптом дикий випадок звів мене з тим, хто був малою дитиною, коли я відлітав; весь час, поки ми сиділи поруч, я, дивлячись на його висохлі, як у мумії, руки, на його обличчя, відчував себе винним і знав, що він про це знає. «От уже справді дикий випадок», — напівсвідомо повторив я кілька разів, аж раптом у мене майнула думка, що сюди його привело те саме, що й мене: адже в тому місці ріс каштан, старший за нас обох. Я не встиг іще до пуття розібратися, як далеко змогли вони відсунути межу життя, але бачив, що вік Ремера був уже чимось винятковим: він мусив бути останнім чи одним з останніх людей свого покоління. «Якби я не полетів, то уже б не жив», — подумав я і вперше глянув на нашу експедицію з зовсім іншої точки зору: вона постала переді мною як примха долі, як моє жорстоке шахрайство щодо інших. Отак я йшов, майже не дивлячись куди; навколо гомоніли люди, потік пішоходів тягнув мене і підштовхував; раптом я зупинився, наче прокинувся зі сну.