Читаем Повернення з зірок полностью

— Ну то йди, коли хочеш… — сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.

— Алло, ви чуєте? — пролунав за моєю спиною її голос.

Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.

— Можна вас запросити сісти? Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.

— Я Аен Аеніс.

— Халь Брег.

Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім’я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька, її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів — теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.

— Ви мене не любите? — запитала вона спокійно. Тепер уже настала моя черга дивуватися.

— Я вас не знаю.

— Я Аммай, із «Справжніх».

— Що це за «Справжні»?

Її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.

— Ви не дивилися «Справжніх»?

— Я навіть не знаю, що це таке.

— Звідки ви сюди потрапили?

— Прийшов з готелю.

— Ага, он воно що. З готелю… — в її голосі прозвучало неприховане кепкування. — А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?

— Можна. У Фомальгауті.

— Що це таке?

— Сузір’я.

— Як це?

— Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.

Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.

— Астронавт?

— Так.

— Розумію. Я реалістка, досить відома.

Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.

— Ви танцюєте?

— Те, що танцюють зараз, — ні.

— Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?

— Як?

— Там, на кладці.

Я відповів не одразу.

— То був… рефлекс.

— Ви не знали?

— Що буде така подорож? Ні.

— Ні?

— Ні.

Хвилинна мовчанка, її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.

— Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне… — сказала вона ніби знехотя. — Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала… що ви…

Я чекав.

— …могли б… бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?

— Не знаю. Можливо.

— Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий? Я мушу йому сказати… Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду…

Я розреготався. Вона здригнулася.

— Вибачте. Але — о небо! — ви хотіли… запросити мене до…

— Так.

Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.

— Дякую, швидше всього, — ні. Розумієте?

— Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?

— Як це — як? Адже ви бачили… Я перебив сам себе:

— Чи вас цікавить те, як я міг?

— Ви дуже здогадливі.

Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. «Зачекай-но, зараз я відіб’ю в тебе охоту мене спокушати…» — подумав я.

— Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.

— Ой…

З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей — великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.

— Ви можете?…

— Вбити? — відповів я, люб’язно посміхаючись. — Так, можу.

Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.

— Поїдете зі мною?

— Куди?

— До мене.

— На брит?

— Ні.

Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла — пливла. Як королева.

Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку. Йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.

— Ти… — промовила низьким голосом, коли я перестав.

— Мовчи.

Вона спробувала звільнитись.

— Ще ні, — прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.

— Що з тобою? — запитала вона тихо.

— Нічого.

Вона взяла мене під руку.

— Ходімо!

Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези