Читаем Повернення з зірок полностью

Коли я йшов до будинку, мені спало на думку, що я міг би покликати Олафа. Мало не зареготав: оце дожився! Я боявся її…

Я стрибнув у воду й одразу ж виринув.

— Здається, добре. Може, я перестарався, тоді скажіть, я додам теплої…

Тепер видно було, як спадає вода, бо злив лишався відкритим. Дівчина — я бачив її струнку тінь на тлі хмар — наче вагалася. Може, їй уже не до мене, може, вона піде додому, майнула думка, і я відчув полегкість. У цю мить вона стрибнула ногами вниз і неголосно скрикнула, бо там було вже зовсім мілко — я не встиг її попередити. Вона вдарилася ногами об дно, заточилася, але не впала. Я кинувся до неї.

— Вам боляче?

— Ні.

— Це через мене. Я дурень.

Ми стояли по пояс у воді. Вона попливла. Я виліз на берег, побіг до будинку, закрив злив і повернувся, її я ніде не бачив. Я тихо зайшов у воду, переплив басейн, перевернувся горілиць і, легко рухаючи руками, пірнув на дно. Там я розплющив очі й побачив поверхню води, вкриту маленькими хвильками; вона виблискувала, мов темне скло. Мене повільно винесло на поверхню, і я побачив дівчину. Вона стояла під стіною басейну. Я поплив. Вишка залишилася на протилежному боці, тут було так мілко, що я відразу став на дно і пішов до неї. Шумно хлюпотіла вода. Я бачив її обличчя, вона дивилася на мене; чи то по інерції останніх кроків — бо у воді важко йти, але нелегко й одразу зупинитися, — сам уже не знаю як, але я опинився зовсім близько від неї. Може, нічого б не сталося, коли б вона відступила, але вона залишилася на місці, тримаючись рукою за перший з надводних щаблів драбинки, а я був уже надто близько, щоб що-небудь сказати — прикритися розмовою…

Я міцно обняв її, вона була холодна, слизька, як риба, як дивне, невідоме створіння, і раптом у цьому дотику, такому холодному, наче мертвому — бо вона навіть не ворухнулася, — я знайшов гарячу пляму — її уста, і цілував її, цілував, цілував — це було справжнє безумство. Вона не боронилася. Зовсім не опиралася, була як мертва. Я тримав її за плечі, підняв її обличчя вгору, хотів її бачити, зазирнути в очі, але було вже так темно, що я скоріше уявив собі їх. Вона не тремтіла. Тільки щось пульсувало — не знаю, моє серце чи її. Так ми стояли, аж поки вона не почала потроху визволятися з моїх рук. Я одразу ж пустив її. Вона піднялася по драбині на берег. Я за нею, і знову обняв її, якось боком; вона тремтіла. Тепер тремтіла. Я хотів сказати щось, але голосу в мене не було. Я лише тримав її, притискав до себе, і ми стояли, аж поки вона вдруге не визволилася, — не відштовхуючи мене, а тільки так, ніби мене взагалі не було. Руки в мене опустилися. Вона відійшла. З мого вікна падало світло, я бачив, як вона взяла халат і, не накидаючи його, ступила на сходи. У дверях, у холі, теж було світло. Краплі води блищали на її спині та ногах. Двері зачинилися. Вона зникла.

Якусь мить мені хотілося кинутись у воду і вже не випливати. Ні, справді. Ніколи ще не було в мене такого безглуздого й неможливого випадку. А найгірше — я не знав, що все це значило і що мені тепер робити. І чому вона була така… така… Може, боялася мене? Отже, лише страх? Ні, це було щось інше. Що? Звідки я міг знати? Або Олаф. Зрештою, хіба я п’ятнадцятирічне хлоп’я, щоб, поцілувавши дівчину, бігти до нього шукати поради?!

«Так, — подумав я. — Побіжу». Я пішов у бік будинку, підняв свій халат і струсив з нього пісок. Хол був освітлений. Я підійшов до її дверей. «Може, вона мене впустить», — подумав я. Якби впустила, то стала б мені байдужою. Може. Або я дістану ляпаса. Ні. Вони добрі, вони бетризовані, вони не можуть. Вона дасть мені трохи молочка, зробить мені дуже приємно! Я стояв хвилин п’ять і згадував печери Керенеї, ту горезвісну діру, про яку говорив Олаф. Благословенна діра! То був, здається, старий вулкан. Ардер заклинився там між брилами і не міг вибратись, а лава підіймалася. Власне, ніяка не лава, Вентурі казав пізніше, що то було щось подібне до гейзера. Ардер… ми чули його голос… По радіо. Я спустився й витягнув його… Боже! Я повторив цс слово разів десять і перед цими дверима. Тиша. Наче там абсолютно нікого нема.

Якби хоч двері мали клямку. Ні, там була гладенька плитка. У мене нагорі теж не було клямки. Я не знав, чи вони якось замикаються, чи досить просто штовхнути, бо був ще дикуном з Керенеї.

Я підняв руку й завагався. А що, як двері не відчиняться? Отоді вже матиму матеріал для роздумів. 1 я відчував, що чим довше стою, тим менше в мене сили. Я доторкнувся до плитки. Вона не піддалася. Я натиснув сильніше.

— Це ви? — почув я її голос. Вона, мабуть, стояла зразу ж за дверима.

— Так.

Тиша. Півхвилини. Хвилина.

Двері відчинилися. Вона стояла на порозі. На ній був пухнастий ранковий халат. Волосся розсипалося по коміру. Важко повірити, але лише зараз я побачив, що воно капітанове.

Двері були тільки прочинені. Вона їх притримувала. Коли я зробив крок, вона відступила. Двері самі, без жодного звуку, зачинилися за мною.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Первые шаги
Первые шаги

После ядерной войны человечество было отброшено в темные века. Не желая возвращаться к былым опасностям, на просторах гиблого мира строит свой мир. Сталкиваясь с множество трудностей на своем пути (желающих вернуть былое могущество и технологии, орды мутантов) люди входят в золотой век. Но все это рушится когда наш мир сливается с другим. В него приходят иномерцы (расы населявшие другой мир). И снова бедствия окутывает человеческий род. Цепи рабства сковывает их. Действия книги происходят в средневековые времена. После великого сражения когда люди с помощью верных союзников (не все пришедшие из вне оказались врагами) сбрасывают рабские кандалы и вновь встают на ноги. Образовывая государства. Обе стороны поделившиеся на два союза уходят с тропы войны зализывая раны. Но мирное время не может продолжаться вечно. Повествования рассказывает о детях попавших в рабство, в момент когда кровопролитные стычки начинают возрождать былое противостояние. Бегство из плена, становление обоями ногами на земле. Взросление. И преследование одной единственной цели. Добиться мира. Опрокинуть врага и заставить исчезнуть страх перед ненавистными разорителями из каждого разума.

Александр Михайлович Буряк , Алексей Игоревич Рокин , Вельвич Максим , Денис Русс , Сергей Александрович Иномеров , Татьяна Кирилловна Назарова

Фантастика / Советская классическая проза / Научная Фантастика / Попаданцы / Постапокалипсис / Славянское фэнтези / Фэнтези