Повернення з зірок

— Тільки не думай… цього ніхто не знає. Під її теплими пальцями шрам немовби відтавав, поверталася втрачена чутливість шкіри.

— Як це так? А Олаф?

— Олаф — теж ні. Ніхто. Я їх обдурив, Ері. Я мушу тобі розповісти, надто далеко вже зайшов. Це було шостого року. Ми вже поверталися, але в зоні туманності не можна йти швидко. Це дивовижна картина — чим швидше йде корабель, тим інтенсивнішою стає люмінесценція туманності; за нами тягнувся хвіст, не такий, як хвіст комети, а швидше як полярне сяйво, що розкинулося в глибину неба, в бік Альфи Ерідана, на тисячі й тисячі миль…,. Ардера та Енессона вже не було. Вентурі теж загинув. Я прокидався завжди о шостій ранку, блакитне світло в цей час ставало білим. Якось я почув голос Олафа, він говорив з рубки. Він помітив щось цікаве. Я спустився вниз. Радар показував маленьку пляму трохи вбік від курсу. Прийшов Томас, і ми міркували, що б це могло бути. Для метеора завелике, та, зрештою, метеори ніколи не зустрічаються поодинці. Про всяк випадок ми іще зменшили швидкість. Це розбудило всіх. Коли вони прийшли, я пам’ятаю, Томас жартував, що це напевно корабель. Уже не вперше так говорили. У просторі мусять бути кораблі інших цивілізацій, але легше було б зустрітися двом комарам, яких випустили з протилежних кінців земздої кулі. Ми наздогнали холодну хмару космічного пилу, такого рідкого, що крізь нього неозброєним оком можна було бачити зірки шостої величини. Ця плямка виявилась планетоїдою. Щось на зразок Вести. З чверть більйона тонн, може, більше. Винятково правильної форми, майже як куля. Це буває рідко. Вона була у нас по курсу, за два міліпарсеки. Йшла з космічною швидкістю, а ми за нею. Турбер спитав мене, чи можемо ми підійти ближче. Я сказав, що можемо на чверть міліпарсека.

Ми наблизилися. У телескопі вона виглядала як дикобраз — це була куля, що наїїкилася кільцями. Дуже своєрідна. Майже для музею. Турбер почав сперечатися з Б’єлем, чи вона тектонічного походження. Томас втрутився й сказав, що це можна з’ясувати. Енергії ми не (втратимо, адже ще не почали набирати швидкості. Він полетить, візьме кілька уламків і повернеться. Джімма вагався. Час ми ще мали. Нарешті він погодився. Напевно тому, що там був я. Хоч я нічого й не говорив. Може, саме тому. Бо між нами склалися такі стосунки… Але про це коли-небудь іншим разом. Ми загальмували; це (маневр тривалий; планетка тим часом віддалилася, і ми спостерігали за нею з допомогою радарів. Я був неспокінний, відколи ми почали повертатися, весь час траплялись аварії. Незначні, але такі, що їх важко усунути. І якось немовби самі по собі, без особливих причин. Я не вважаю себе забобонним, хоч і вірю в правило серії. Зрештою, мені бракувало аргументів. Це виглядало трохи по-дитячому. Незважаючи на це, я сам перевірив двигун Томаса і сказав йому, щоб він не забував про пил.

Про що?

Про пил. У зоні холодної хмари планетоїди діють як пилососи, розумієш? Вони притягають пил з простору, в якому кружляють, маючи на це досить часу. Пилу осідає на поверхні стільки, що планетка може збільшитись удвоє. Але досить дмухнути із сопла ракети або просто зробити різкий рух, як здіймається курява. Здавалося б, дурниця, але нічого не видно. Отже, я йому це сказав. Він і сам, зрештою, знав не гірше за мене. Олаф вистрілив його з бортового стартового отвору, я пішов нагору, до рубки радіопеленгатора, й почав його вести. Я бачив, як ві;і підходив, як маневрував, розвернув ракету й опустився на поверхню, наче по ниточці. Потім я, звичайно, випустив його з поля зору. Відстань між нами була милі три…

— Ти бачив його в радарі?

— Ні, оптично, тобто крізь штуку, схожу на підзорну трубу. Інфрачервоне проміння. Але я розмовляв з ним увесь час. По радіо. В ту мить, коли я подумав, що Томас давно вже не сідав так акуратно (ми всі стали наче обережнішими, коли вирушили в зворотну путь), я побачив невеликий спалах, і на диску планетоїди з’явилася темна пляма. Джімма, який стояв поруч зі мною, скрикнув. Він подумав, що Томас в останню мить, намагаючись загальмувати падіння, вдарив полум’ям. У нас так кажуть, знаєш, коли даси моментальний вибух, звичайно, не за таких обставин. І я знав, що Томас ніколи б цього не зробив. То, напевно, була блискавка.

— Блискавка? Там?

— Так. Бачиш, кожне тіло, що рухається з великою швидкістю в хмарі, заряджається статичною електрикою, від тертя. Між «Прометеєм» і тією планеткою існувала різниця зарядів. Можливо, мільярди вольт. Навіть більше. Коли Томас сідав, проскочила іскра. Це й був той спалах, а від раптового підвищення температури знялася курява, й за хвилину весь диск зник у хмарі. Томаса ми не чули — ного радіо лише тріскотіло. Я лютував, найбільше на себе, що злегковажив цим. Ракета мала спеціальні кільцеві громовідводи, і заряд мусив тихо зійти вогниками Ельма. Але не зійшов. Цей був виняткової сили. Джімма спитав мене, коли, на мою думку, спаде хмара. Зрештою, розряди трапляються досить часто, але не такі. Турбер ні про що не питав, було ясно, що треба чекати дні.

— Дні?