Читаем Повiя полностью

На другий день Христя уздрiла Колiсника i не пiзнала. Похмурий ходив вiн по хатi, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.

- Тату! Що це з тобою? - скрикнула вона. Вiн став i гостро на неї подивився. Так дивиться божевiльний своїми палючими очима. У Христi серце несамовито забилося.

- Ти недужий, недужий? - допитувалася вона його.

- Недужий… Не спав i трiшки за усю нiч. Не буди мене, - сказав вiн, виходячи в свою хату i зачиняючи за собою дверi.

- Що це з ним таке? Не дай, боже… - i Христя не договорила. Холодом пройняло її наскрiзь. Куди вона тодi ткнеться, що їй робити? Тiльки що вона трошки заспокоїлася, тiльки що прийшла у себе, як знову їй iти у ту непросипну гульню, у тi безперестаннi побiганки, їй пригадалися слова п'яненької Оришки: "А ти не смiйся. Тебе велике горе жде…" Невже то були пророчi слова?

Христя i чаю не пила, сновигаючи з хати в хату i не знаючи, що їй робити. "А може, засне, переспить", - тiшила її надiя. I вона на пальчики покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей. Стиха стукнула плямка, стиха скрипнула половинка, i невеличка щiлина засвiтилася. Христя, затаївши Зiтхання, приложилася оком до тiї щiлинки. На лiжку на спинi лежав Колiсник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице блiде, Злегка синювате, очi закритi. "Невже?" - подумала Христя i в одну мить опинилася коло його. Колiсник ворухнувся, застогнав i схилив трохи набiк голову. Христя одiйшла набiк, щоб не видно її було, коли часом вiн лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срiбними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсiм кругле, тепер його щось витягло, декiлька зморщок пройшло по йому i продовж, i впоперек. "Ох, який вiн старий став зразу… Старий, а все добрий чоловiк", - подумала вона i тихо покралася назад.

Важкi думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею i не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тiльки що збiгло на лад, тiльки що заклюнулося щастя, та знову воно утiкає вiд тебе, знову ти одинока серед стороннiх людей, серед чужої чужини.

Колiсник аж увечерi кинувсь. Його сон хоч i пiдкрiпив, та ж все не вернув спокою; на лицi зосталися слiди важких дум, пережитого лиха.

- Налякав ти мене, - чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Вiн тiльки поскромадив у потилицi i не сказав нiчого.

- Ти ще й досi не при собi. Може б, лiкаря кликнути?

- Лiкаря? Лiкар поможе! Не поможе бабi кадило, коли бабу сказило, - одказав вiн, гостро дивлячись на неї i болiсно усмiхаючись.

- Тобi не до смiшкiв, а ти смiєшся, - з плачем одказала вона i похнюпилася.

Вiн нестямно схопився за голову.

- Боже! Хоч ти не муч мене! - скрикнув i побiг у свою хату, зачиняючи за собою дверi.

I знову цiлу нiч чулися його важкi ступнi важкої ходи. Блiдий свiт ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. "Одно, що зосталось, - сказав вiн, пiдходячись до лiжка i дивлячись на подушки, - збожеволiти. Як се не поможе, нiщо не поможе!" - махнувши рукою, додав i лiг на постелю, закривши голову подушкою.

З дня на день Колiсник робився все чуднiше та чуднiше. День спить, нiч гуляє, часто сам з собою балакає. "Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кiнь? - питав вiн сам себе. - Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!" - казав вiн, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак i з острахом позираючи на свої долонi. Потiм утихне, задумається. "Хоч би одна близька душа бiля тебе!" - скрикне i, сумний та похмурий, заходезасновигає по хатi.

Так проходили днi за днями. Колiсник i ногою не виходив з хати. Не виходила i Христя нiкуди, їй бажалося провiдати Довбню, та як iюго кинути татуся самого?

А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цiкавим, що годi так на слово вiрити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено i чи цiлi, лиш, припорученi декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадiжку i шкодував, що казна припоручила громадi грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завiдувала. Другi зовсiм не бачили нiякої користi з земства i казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневi попустити поводи - дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!" Третi жалiлися, що мужиччя натюрили в земство, буцiм воно куди i чемне. Через те i крадiжка, i шахранина громадських грошей. "Пусти, - кажуть, - свиню за стiл, то вона i ноги на стiл".

Багато ходило по городу судiв-пересудiв, та не чув того нiчого Колiсник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довiдатися, чи приїхав. Так вiн сторожа вилаяв i прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колiсник ще бiльше задумався. Потiм почав щось писати. Одно напише - порве га знову друге починає. I знову рве, i знову пише. З тиждень писав вiн, а потiм на все махнув рукою i повеселiв. Христя бачила, що то якась непевна веселiсть була, оже мовчала. Та й що їй було казати!

На другий день вiн почав наряджатися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих трагедий
12 великих трагедий

Книга «12 великих трагедий» – уникальное издание, позволяющее ознакомиться с самыми знаковыми произведениями в истории мировой драматургии, вышедшими из-под пера выдающихся мастеров жанра.Многие пьесы, включенные в книгу, посвящены реальным историческим персонажам и событиям, однако они творчески переосмыслены и обогащены благодаря оригинальным авторским интерпретациям.Книга включает произведения, созданные со времен греческой античности до начала прошлого века, поэтому внимательные читатели не только насладятся сюжетом пьес, но и увидят основные этапы эволюции драматического и сценаристского искусства.

Александр Николаевич Островский , Иоганн Вольфганг фон Гёте , Оскар Уайльд , Педро Кальдерон , Фридрих Иоганн Кристоф Шиллер

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги
Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза