Повiя

Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.

Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях - лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.

Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову - цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою.

Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?

А ось увiйдiм, послухаймо.

Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.

- Господа! Прошу занять места! - гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.

- Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! - почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.

- Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… - знову гука предсiдатель.

- Чуете? Чуете? - i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та рип чобiт, рип чобiт та гомiн… i тiльки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.

Аж ось посiдали гласнi. Дзвоник вгаває. Тихо, хiба то пронесеться неясне шептання.

- Господа! - почав предсiдатель. - Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.

- Та грошi за Колiсника заплаченi! - не то спиталася, не то прямо казала якась сiра свита.

- Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.

- Який же предiл положити? Пiд суд злодiя - от увесь предiл!

- Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.

- Послухаємо.

- Господа! - скрикнув, червонiючи, предсiдатель. - Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. - I, посовавшись на мiсцi, знову почав. Плавно i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знiмалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбиває всяку заборону на своєму слiду… Без жалю, немилосердно вiн катував лихую замашку до крадiжки, безчестив злодiйськi замiри, окидаючи усiх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвiнким та гудючим голосом.