Читаем Повiя полностью

По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за гори i, блискуче та ясне, поплило по чистому небi. Свiт його, падаючи на бiлий снiг, вiдбивався, двоївся, троївся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Вiн наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване? Кликав на помiч свого непосидючого брата-вiтра i лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iнеєм по лiсах, вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках… Ще Христi не доводилося бути на такому морозi - крiзь її лати вiн добрався до тiла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагрiти задубiлi ноги. Христя i танцювала, i пускалася сама з собою наввипередки, i, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд латками у серцi пiдганяла її уперед, манила у Мар'янiвку: тут i голод, i холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi…

Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!

Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.

- Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.

- Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.

- Пiдожди! Проведи вiд собаки!

Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.

- Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.

- Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?

- Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.

- Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.

Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!

- Здорова у хатi, - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказала Мар'я.

- Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.

- Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.

- Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.

- Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.

- А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!

- Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.

- Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?

- Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.

- Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.

- Рубця знаєте?

- Ну?

- Ми служили у його.

- Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.

- Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.

- Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.

- Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.

- За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.

- За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих трагедий
12 великих трагедий

Книга «12 великих трагедий» – уникальное издание, позволяющее ознакомиться с самыми знаковыми произведениями в истории мировой драматургии, вышедшими из-под пера выдающихся мастеров жанра.Многие пьесы, включенные в книгу, посвящены реальным историческим персонажам и событиям, однако они творчески переосмыслены и обогащены благодаря оригинальным авторским интерпретациям.Книга включает произведения, созданные со времен греческой античности до начала прошлого века, поэтому внимательные читатели не только насладятся сюжетом пьес, но и увидят основные этапы эволюции драматического и сценаристского искусства.

Александр Николаевич Островский , Иоганн Вольфганг фон Гёте , Оскар Уайльд , Педро Кальдерон , Фридрих Иоганн Кристоф Шиллер

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги
Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза