Читаем Повiя полностью

- Роздратували мене - хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї i скажи: "Я їй цього не забуду!" Тiльки й скажи… I зараз додому вертайся. Чув?

Грицько одвернувся i знову лiг.

Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христi не було. А то… чи давно вони удвох пiд його кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його… тепер подума, що вiн їй вiддячує. Вiн? Христi!.. - У Федора ув очах помутилося, зiтхання у грудях сперло.

- Чув? - гукнув, озирнувшись, Грицько. - Кому я кажу? Федiр затрусився вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став… "Чи йти, чи нi?" - подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав її, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях.

- Чи йти? - уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж вулицi… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он i церква чорнiє… Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став… Краще повiситись йому на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. "Господи! прийми мене, чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!" - сказав i, вхопившись за лице руками, притулився до баркану… Сльози бiгли на руки, пробiгали крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi i - лились-лились… Здавалося, їм кiнця не буде!

- Хто там? - обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.

Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.

Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося. Йому полегшало. "Може, немає дома", - подумав вiн i мерщiй ускочив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ятає, як доходив до хати, як увiйшов… пам'ятає свiтло… лице Прiсьчине виставилось з-за печi - страшне, Змучене… Лице Христi свiтило, наче зорями, очима… далi… земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором… вiн щось казав… що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило… Вiн чув чийсь регiт… I от тепер вiн баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… вiн чує, що казав. Вiн чув свiй голос: "Я їй сього не забуду!"

Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те.

- Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? - скрикнув вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому - краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi… Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i сказав батьковi: ходив, немає нiкого дома. Так нiт же!.. "Пiшов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все, що було менi найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!" Вiн давив себе за голову i плакав-плакав.

Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: "Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тiєю хльоркою: коли пiде вдруге - самi проженуть. Гаразд-гаразд… спасибi менi!" I Грицько таємно усмiхався.

Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.

- Був? - спитав його батько.

Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.

- Був, питаю? - гукнув вiн.

Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.

- Ти збожеволiв? - спитався батько.

- Та не руш його! - обiзвалася Хiвря. - Хiба не бач, вiн не схожий на себе.

Грицько прикро подивився… Блiдий, з мутними очима, стояв проти його Федiр i трусився.

- А шапка твоя де?

- Там… там… - махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй побрався до печi. Хiвря кинулась до його.

- Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!

- Вiн п'яний! - угадував, лютуючи, батько.

- Геть, не руш його! - сказав вiн Хiврi. - Iди сюди! Дихни на мене.

- Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись - хлопець не при собi, а вiн таки своєї! - гримнула вже на Грицька Хiвря.

- Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпоїли чим вражi дочки? - не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився, як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила його туди спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пiсню, вiд котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хiвря жахалася, хрестилась.

- Що це з ним поробилося, господи? - таємно допитувалась вона, коли вiн затихав.

- Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв? - турбувався Грицько. - А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив.

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих трагедий
12 великих трагедий

Книга «12 великих трагедий» – уникальное издание, позволяющее ознакомиться с самыми знаковыми произведениями в истории мировой драматургии, вышедшими из-под пера выдающихся мастеров жанра.Многие пьесы, включенные в книгу, посвящены реальным историческим персонажам и событиям, однако они творчески переосмыслены и обогащены благодаря оригинальным авторским интерпретациям.Книга включает произведения, созданные со времен греческой античности до начала прошлого века, поэтому внимательные читатели не только насладятся сюжетом пьес, но и увидят основные этапы эволюции драматического и сценаристского искусства.

Александр Николаевич Островский , Иоганн Вольфганг фон Гёте , Оскар Уайльд , Педро Кальдерон , Фридрих Иоганн Кристоф Шиллер

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги
Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза