Повiя

- Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пiшла в село, матiр провiдала.

- Коли ж менi пiти? - питає Христя.

- Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день - i пiди.

- А ви ж самi як зостанетесь?

- Про мене - байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би я на неї подивилася.

- Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:

- Ну, вже хоч провiдаєш.

Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу - хазяїн виїде; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", - розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче - ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.

- Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.

Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка - саме мазати.

- Та то велика робота, не розпочинай, - каже їй хазяйка. - Хай уже як звернешся - та тодi.

Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.

Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр - а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою - уже й сохне - бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, - пiдганяє сама себе Христя.

Коли се - щось заторохтiло коло двору… Тпррру! - привертає до ворiт. "Оце так! - думає Христя. - Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"

Розчиняється хвiртка. Христя - гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.

- Дядько Карпо… Здрастуйте!

- Здорова, Христе, - вiтається Карпо, увiходячи у двiр. - А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може - собаки.

- Та в нас їх немає, - щебече Христя. - Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?

- Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…

- А ви ж, дядьку, на базар?

- На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.

- Спасибi вам, - дякує Христя. - А я й сама збираюся у село.

- Як? Чого?

- У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.

- То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.

А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.

- Хто то? - питає Христi.

- Це наш сусiда, з села.

- От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.

- Оце ж ми й раємося, - каже Карпо.

- То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! - жартою виговорює Загнибiдиха Христi.

- Спасибi вам, - кланяючись, дякує Карпо. - Я тут не сам, - за ворiтьми шкапа.

- Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! - каже Загнибiдиха.

Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.

- Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.

Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.

- Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.

- Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.

- Значить, тобi добре! За селом байдуже?

- Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою… А у вас же на селi як? - I Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.

- Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.

- А Ївга? - спитала Христя.

- Ївга замiж збирається.

- За кого? Карпо умiхнувся:

- Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.