Повiя

Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! - ознака, що ще не переграли у карти.

- Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, - сказала їй Пистина Iванiвна.

Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть - неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.

Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть - анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.

Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi - i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" - подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.

Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: "От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!"

- Христе! Христе! - донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила - побiгла.

- Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, - гнiвно сказала Пистина Iванiвна. - Бо я спати хочу, - додала.

Христя забрала страву i однесла все у садок.

- Эй ты, красавица! - гукнув на неї Селезньов. - Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась - то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.

- Эх, скорая! черт возьми! - сказав Селезньов.

- А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, - зареготався Книш.

- Да просто хотелось ущипнуть…

- Не розвращаите моїх слуг, - мовив понуро Антон Петрович.

- Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? - повертається до Книша.

- Та й я повiстую, - одказав Книш.

- Без Двох, - каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

- Ви, капiтан! - гукнув Книш.

- А черт тебя дери с твоей девкой! - скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.

Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:

- Чортова верства! i сорому йому немає!

- Зачиняй вiкна та лягай спати! - сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.

Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.

- А се нащо? - донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.

- Не треба хiба? - спитала вона.

- Не треба, - одказав вiн тихо i скрився.

- Пора вже спати! - не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.

II

Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав", - подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.

- Христе! - почувся голос пана з кiмнати. - Пора вiкна вiдчиняти! - I вiн голосно позiхнув.

Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, - або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.

- Здоровi, тiтко! - веселенько привiталася Христя.

- Здорова, - пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.