Повiя

- Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало - отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую їм. - Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! - каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" - "Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде - не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.