Повiя

- Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, - каже, важко зiтхнувши, Мар'я. - Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу - йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi - одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.

Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла:

- Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! - Треба вставати. Устала Мар'я - тiльки тiнь її - схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.

У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.

- А що ж ти не приходила?

- Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, - обiцяє та.

Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.

Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота - Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. "Збрехала Марина, - думала Христя. - Та яка ж вона брехлива стала!"

Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича - не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.

- Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала!

- Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! - вiдказала Мар'я.

Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!" - думає Христя.

Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата мiщанка, а не наймичка!

- Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.

- Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.

- Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

- Та яка у тебе свита? - дивувалася Христя. - А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! - торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.

- Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, - обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.

- Здоровi були, Мар'е! - привiталася Марина. - Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi!

- Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

- Кого ви там вихваляєте так? - спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.

- Та й молодець же дiвка! - похвалив панич.

- Собi такi удайтесь! - не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

- Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! - жартує той.

- То-то й е! - одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.

- Козир-дiвка! - похвалила паничевi Мар'я.

- Чия вона?

- А вам нащо?

- Так, хотiв знати.