Повiя

- Туди! - указала Христя на дверi.

Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.

- A-a-a! - прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.

- Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христиної спини паничiв голос.

- А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де ви таку видрали в бiса хорошу?

Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.

- Це знаєш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.

- А хто, столяр, може? - угадувала Христя.

- Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе! Це - Довбня, панич Маринин!

"Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.

- Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'ї.

- Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є - то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б - та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають - наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє - то наче янголи тi - согласно та гарно.

- I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.

- Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться; однi купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!

Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.

- Ви кинули у мене своє лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Вiднесу хоч сам, - казав Довбня, кладучи на столi скрипку.

- Спасибi! - подякував Проценко. - Менi так занiколилося.

- Еге, я ще i скрипку принiс разом з лiбреттом. Може, ми що й ушкваримо! - увернув Довбня круто.

- Як? То ви скористувалися лiбретто? - зрадiв Проценко.

- Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, - одказав Довбня. - Весiлля трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас є? Я чаю не пив.

- Христе! - кинувся Проценко до кухнi. - Чи вже самовар прийняли?

- Нi, ще у горницях.

- Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?

- Зараз.

I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.

- Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на неї дивився! - бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.

- Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як макiвка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.

- Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця - запечена сонцем; у сiєї кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.

I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного п'яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй перебив Довбню:

- Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно пускатись?

- Розумному, кажете? - спитав спокiйно той. - А причому тут розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п'єте… ну?