Повiя

"Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi, зразу переполовиниться гласних вiд мужикiв. А як їх зменшиться, то тодi i нашому братовi дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у земських справах; тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то як пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усiм за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти; треба про се пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'їздах. Не вигоре на одному - вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидiти не годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"

Усi дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий - за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує - дуже безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по заграницях вiється, а вiн тут. Нема тiї вродливої панiї або й простої дiвки, щоб вiн не упадав бiля неї. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то вiн за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"

Отак розмовляли помiж собою наїжджi пани, гуляючи невеличкими гуртами по мiсту.

Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту красувався город: високi та бiлi будинки злегка червонiли бiлими стiнами, мов вони були викрашенi червоною краскою; залiзна їх покрiвля палала зеленим вогнем; шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд себе через улицi снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здiймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмiрно широким колом розпросторилось над землею. Зате тiнь довшала, темнiшала; високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось моторошно. Прохожi мерщiй минали тi темнi мiсцини, пробирались на свiт, де стояв якийсь глухий гомiн… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усi кинулися… Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полкової музики.

- Музика! Музика! У садок! Мерщiй у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях.

- Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.

- I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.

- А справдi? - згодилася одна.

- А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.

I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.

Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих процесiях так тiсно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу пук рук потяглося туди.

- Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого боку. Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.

Аж ось чимала купа, забравши бiлети, посунула проходом мiж двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дротi колихався цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там - далi за нею - огню-огню! свiту-свiту! Трохи не кожна гiлка убогого садового дерева горiла своїм вогнем; над кожною стежкою висiла цвiтна дуга.

- А гарно як! О, гарно як! Бiсiв Штемберг! Вiн таки має смак! - дивувалися вхожi.