Повiя

- А та де? - зично спитався Загнибiда.

- Послала на базар за бубликами, - торкаючи рукою Христю, одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.

- Нащо? - гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись, повернув у свiтлицю.

У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у сiни, дослухаючись, що буде далi… "Коли знову здiйметься буча по-вчорашньому - кину, утечу додому!" - рiшила вона.

Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.

- Жiнко! - гукнув Загнибiда.

- Я тут, - почувся її тихий, болiсний голос.

- А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все - кат знає що!.. Дивись на мене! - вередував Загнибiда.

- Та я ж дивлюся.

- Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш - я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну - доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.

- Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

- Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..

Далi його голос обiрвався - затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi - до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…

Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку - i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.

Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе - довiку не пiдвiвся!..

Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… "Отим би тебе приспати!" - ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "I збреде ж таке на думку, тьфу!" - сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. "Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?" Якось озирнулася - перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би - вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.

- Чи будемо сьогоднi варити? - питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.

- Та годi, хоч не плачте! - скрiзь сльози вимовила Христя. - I чому я не пропала малою! - скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…

З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь - i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити - Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, - у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, - Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя - про своє.

- Невже ти нiколи не спiвала? - спитала її раз Загнибiдиха. - От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.

- Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.

- Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала - i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.

Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.