Повiя

Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

- Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!

- Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

- Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка. - Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

- А що, глибоко? - допитувався.

- Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

- Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

- Що, не було? Не вертався?

- Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.

- Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

- Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду! - посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

- Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

- А що, як Христя? Чи жива-здорова?

- Та Христя тута! - каже Карпо.

- Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.

- Тута… Приїхала.

- Коли приїхала? Де приїхала? - бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

- Христя пiшла до вас, - каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.

- Здрастуйте, мамо! - гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?

Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.

- Матiнко! Не пiзнаєте мене? - спитала Христя.

- Христе! Дитино моя! - простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.

Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.

- Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.

- А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.

- Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.

- Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.

- Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

- Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.

- Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

- Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

- Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

- Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

- Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..

- То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

- Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.

Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.

- Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.