Повiя

Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула - пiшла у мiсто… "Мiсто! i вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" - утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.

Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити", - думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.

- Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.

Той похнюпившись сидiв - мовчав.

- Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то - як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди - як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся - дiждеш!

- Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?

- Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?

- Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашої гризнi!

- А що ж, по-твоєму, - мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi - мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…

- То чого ж ви i клопочетесь?

- Чого? чого? - аж стрибала стара. - Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.

"Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи за коморою. - Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.

"Отже таки Мар'я поставила на своєму, - лiзло їй у голову, - кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут - i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм - бог Знає! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка - у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?

Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" - думає, поспiшаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", - подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.