Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити – хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… «Як дров тих наскладано у полiцiї!» – додав Петро Усенко.
Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде подушне правити – i сьогоднi iде, i завтра iде.
– Де ж менi ного взяти? Бач же – Пилип не вертається, – плачучи, одказує Прiська.
– Винокурню закурив, мабуть! – доїдає Грицько. – Усi уже вернулися, а його немає.
– Може, вже й не вернеться нiколи… – каже Прiська.
– Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! – кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.
Грицько – багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори – один у найми дає, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: «Нi за що не вiзьму Хiврi». – «А кого ж тобi? Попiвну яку?» – «От, – каже Федiр, – гарна дiвка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що має?» – грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.
З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадає до Христi; не так вона до нього, як вiн до неї липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiєю сiм'єю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне їй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопцiв, коли у своїй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неї.
– Що це ти верзеш таке, Гриньку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…
– А ти глядиш за своєю дочкою? – грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
– Гляди вже ти краще за своїми дiтьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.
– I навчу!.. навчу! – гукає Грицько.
– Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, – не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
– А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаєте хлопцiв заманювати та чарувати.
– Яких хлопцiв? – здивувалася Прiська.
– Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!
I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати.
До лиха – та ще лихо; до печеного – та ще вогню прикладають…
– Що ее, Христе, кажуть? За кого се кажуть? – з докором i сльозами повернулася вона до дочки.
Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тiї бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози.
– Так це правда?.. правда?.. – кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.
– Мамо, мамо!.. Нi єдиного слова правди немає! – ридаючи, одказала Христя.
Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у її головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн ховає одубiлу голову в снiг… серце її рветься надвоє; то – перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хiба признається винувата дочка матерi?.. I її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очi. Господи, яi;а їй мука! яка люта та тяжка мука!
Айжан Айдынгалиевна Мулдагалиева , З. К. Мадиева , Майкл Спенсер , Светлана Юрьевна Дмитриева , Шолпан Билашевна Гумарова , Эльмира Мяхмутовна Патеева
Зарубежная образовательная литература, зарубежная прикладная, научно-популярная литература / Учебники и пособия ВУЗов / Иностранные языки / Педагогика / Образование и наука