Поза часом і простором [Збірка]

Ішли по вибитому шляху над річкою. В чужому небі, як і на Землі, сяяв туманний молочний шлях, але сузір’я змінили свій вигляд. Зірки були якісь волохаті, великі і безперервно тремтіли, переливаючись живими вогниками. Напевне, атмосфера тут була густішою від земної…

З шумом і криком пройшли лісок. Над Святославом нависали віти дивних дерев, деякі ч них були подібні до соснових порід, інші до гігантських папоротей. Відчувався дуже приємний задушливий квітковий запах…

Ліс закінчився. Вони вийшли до затоки моря. — Над самим берегом на стрімкій скелі піднімався чудесної архітектури будинок з колонами навкруг, а далі в примарному сяйві зірок виднілися будинки невеликого міста. У водах моря колихалися відбитки зір…

Процесія попрямувала до будинку. Багряне полум’я Смолоскипів осяяло високі колони, широкі сходи і білу фігуру, яка стояла вгорі, біля входу в будинок…

ЗУСТРІЧ З МРІЄЮ

…Святослав затремтів. Юрба заніміла. Всі, простягнувши руки, впали на коліна. Наступила повна тиша, тільки потріскували смолоскипи…

Захвилювалося серце, стисло груди. Що це? Сон чи мара? Фігура, така як і в галюцинаціях!.. Невже його примарні сни втілюються тепер в життя!..

Святослава охопило передчуття чогось незвичайного, але давно відомого, баченого. Він тихо рушив по сходах до фігури, яка стояла непорушно…

Ось вони поряд. Ось під білим покривалом підіймаються руки. Накидка падає…

Святослав відхитнувся, зблід.

Може, це справді дівчина його видіння? Жадібно вбирав він в себе риси небесної жінки…

Зеленкуваті очі під довгими віями, білі, мов льон, кучері пишного волосся, блідорожеве обличчя богині… В погляді Святослава зогорілося невимовне хвилювання, зоряний шлях, пройдений ним, відбивався в його зіницях…

А вона нерухомим поглядом втупилася в нього, і почуття великого зворушення пробігали хвилями по її обличчю. Святослав відчув, що вона ніби чекала його. Може, й у її серці росла химерна мрія про любов до далекого і невідомого друга?.. Хто знає? А він уже відчував всім серцем, що це вона — його любов!

Значить, чуло його серце, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долі його суджену заніс вихор Космосу на другий далекий світ. Значить, недаром божевілля, геній і випадок привели його якраз сюди?!

Дівчина іншого світу — очевидно, жриця храму, бо недаром же перед нею стали на коліна всі — підняла руку і вказала на небо, щось запитуючи ніжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумів запитання і ствердно кивнув головою.

Його темні очі загорілися великим почуттям любові, це почуття передалося дівчині, і на її віях затремтіла, мов чудесний діамант, сльоза. Вона торкнулася блідими пальцями до його лоба, як колись в галюцинації, і гарячий струм пробіг по тілу Святослава.

Він схопив її за плечі, а дівчина впала на коліна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радісно і ще старанніше припала до кам’яних плит площі перед храмом.

Дівчина швидко зірвалася на ноги і потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвінким голосом. Юрба залишалася непорушною. Двері тихо відкрилися, і Святослав вслід за жрицею вступив у велетенський зал. Він був неосвітленим, купол приміщення губився в повній тьмі. Тільки якесь зоряне коло, подібне до казкового вінця, сяяло блакитними і червоними вогниками. Що це було, Святослав не міг спочатку розібрати, а потім, коли очі звикли до пітьми, побачив, що вогники — це вінець на голові грандіозної статуї сидячої жінки, яка підіймалася до самої стелі храму. Біля ніг статуї горів світильник, кидаючи багряні відблиски на кам’яну підлогу.

Дівчина схопила Святослава за руку, затягнула в невелике приміщення, де панував повний морок, і стала на коліна, змусивши його зробити те саме.

Він не розумів спочатку, що вона хотіла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутні слова…

Що вона говорила? Хто знає? Може, молилася своєму невідомому божеству?

Святослав усміхнувся. Скрізь одне й те саме!.. Погодження своїх дій з примарою, якої нема! Хіба є що-небудь вище або значиміше Розуму, святого і непереможного людського розуму? Аби тільки правильним шляхом він пішов!

А він — Святослав — правильним шляхом іде? Де він тепер? Що з ним?

Фантастичність становища, дівчина-жриця, що поряд з ним бурмотіла свої молитви, переплутали всі думки Святослава…

І здається йому, що він не в чужому світі, а десь на Землі і поряд з ним… хто ж це? Ах, Мері! Мері! Люба Мері, яка так багато зробила для мене! Ти віддала мені всю душу і серце! А я тобі? Тільки муку і безкінечну тугу!..

Е, ні! Не тільки це! Ось біля тебе я бачу дитину… Це ж син! Мій син! З докором і любов’ю очі Мері заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькі руки, кличе батька… і знову тьма… Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним — зоряні пустелі, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тільки безумна мрія! Ось вона — дівчина під білим покривалом!..