Поза межами болю

Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:

— Люди не є злі… не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.

Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.

Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:

— Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.

Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.

Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.

Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.

Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не приневолив їх шукати наново за одробинками хліба.

Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко. Святий вечір…

Моя дружина і мій маленький син у родичів… В великій, теплій кімнаті ялинка… На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…

Вся родина стоїть довкола ялинки…

Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину…

Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько…

Тінь задуми лягає на її чоло…

Може, вона в цій хвилі згадує мене?

Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:

— Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:

«Христос родився…»

Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу…

— Сину мій!..

Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти…

Мряка з моїх очей розвівається… Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою… Боже!..

Невже вони обоє побачили й пізнають мене?

Як мене тягне до них, як тягне…

Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..

Але якась важка рука кладеться мені на плечі… І чую, що я не в силі увійти всередину…

— Хто я? Я — недостойний товариства дружини, сина й родичів…

Вони всі все ж таки щасливі…

А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…

Ні, я не маю права до цих людей…

Чого я прийшов сюди?..

Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…

Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…

Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене…

Та ні…

Я сто разів умру, щоб вони були щасливі…

Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?

Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?

Ні, хай буде, що хоче… Не можу, не смію увійти між них.

Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна…

Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора…

Гектор пізнає нуждаря…

Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.

Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці — моєму приятелеві…

Дійсність: сліпі очі… огонь… чорне небо… голод…

Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.

Дивне диво!

В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.

Млість ударила на мене.

Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.

Та коли я глянув на картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.

Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з'їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.

Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:

— Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї…

Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення… Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:

— Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті…

Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров'ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу.

Та досить.

Я бачу, що ви всі, мимо свого славетного обіду, не маєте настрою. Видно, що вся ваша духовна сила звернена занадто однобічно тільки на проблему пообіднього травлення… Чи так воно?..

Всі мовчали.

Я сказав, що ми всі дуже ослаблені, і прохав Добровського, щоб він балакав за себе й за нас.

Добровський запитав: