Поза межами болю

У безкраїм темнім царстві
Зачарованої тиші
Дух таємний гомін чує:
Море вічності пливе.

В сяйві сонця в синій далі

Срібний голос лине-лине:
Райська пісенька дитини —
Навесні предавніх літ.

Дзвони дзвонять… гомін ходить…

В горах, долах гомін родить…
Як сон-мрія тихо-тихо
Стелиться на сонця шлях.

Великодні дзвони дзвонять…

О, зійди, блакитне небо,
На зелену землю нашу,
Квітами умаєну.

Небо землю обнімає.

Золоті свої проміння
На людей, на всі створіння
І в блакить безкраю шле.

Моляться, як діти, люди

З усміхом любові й щастя,
Мов вінком весняних квітів,
Кругом церкви всі стають.

Світло з пітьми виринає

І в далекий світ безкраїй
Велична, могутня після
Враз дзвенить: «Христос воскрес!»

Чайка над очеретами

Сумно, жалко квилить-плаче:
Мати сина виряджає
У чужий, далекий світ.

І рідня його цілує:

«Сину, брате, будь здоров!»
Верби, явір, срібна річка
Нишком шепчуть: «Будь здоров!»

Молода душа весняним

Жайворонком вгору лине
І в блакиті поринає,
І цілує небеса.

І сіда на ясне сонце,

І на ньому спочиває,
Бистрі думи посилає
В безконечності простір.

На безмежнім океані

Бачить вічності крайнебо.
Що понуро там чорніє?
Чи це брама вічності?

Чорнії могутні скелі

Духові шлях заступили,
Там, за скелями отими —
Вічне джерело буття!

І даремно дух людини

Тисячліття важко б'ється
Джерело буття добути,
Правду й щастя відслонить.

І притемнений зневір'ям,

Важко ранений безсиллям,
Горді крила опускає
І на землю вниз паде.

І сміється дико злоба,

Тьмою землю оповила,
Самолюбство і жадоба
Там на брата гострять ніж.

Стогнуть гори, стогнуть доли,

Кров і сльози морем ллються,
І не дух тьму роз'ясняє,
Лиш кривавий блиск гармат.

В крові тонуть міліони,

Міліони душ невинних,
І даремно б'є об небо
Плач, розпука вдів, сиріт.

Де ти, людський духу вічний?

Глянь, покинули боги нас
І з людства сміються глумно
Громами із чорних хмар!

Зашуміли горді крила

Людського титана-духа,
І у шумі чути голос,
Мов новітній заповіт:

«Через сльози і терпіння

Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій.

Я розвію тьму всесвіту,

Джерело буття отворю.
І з рук всіх богів лукавих
Правду й щастя видру сам.

Розвалю храми облуди,

Пекло й небо розтрощу
І сотворю нове царство:
Рай людини на землі!»

Десь далеко, ой, далеко

Очі ясне сонце бачать.
Де ти, сонце? Де ви, очі?
Очі, очі ви мої!

Хто мені покаже матір?

Усміх милої моєї?
Ох, ніхто, ніхто — ніколи!
Очі, очі, ви сліпі!

Чуете, о любі друзі?

Хтось у плечі нас торкає,
Шию обнімає й шепче:
«Я вже тут — ходіть! ходіть!

В тьму беззоряну одвічну,

В чорну пустку позагробну,
Морем вічного мовчання
Вічно я вестиму вас.

І не буде бог, ні люди

Знати, де могила ваша,
Ні барвінок, ані рута
Вам на ній не зацвіте.

Ні сльоза її не зросить,

Ані хрест на ній не стане,
Ні на хрест оцей похилий
Слів ніхто не покладе:

«Тут заснули сном одвічним

Вигнанці судьби, котрії
Пекло людського страждання
За життя уже пройшли».

Ви все будете вмирати

І ніколи не умрете:
В вічність темну, бездорожну
Піде з вами розпач ваш.

Марно пустку безконечну

Роздере ридання ваше.
Бог, ні люди вас не вчують,
Лиш я вчую: ваша смерть.

Я сильна, та заслаба я,

Щоб убить розпуку вашу:
Вона вічна, вічна буде,
Як я вічна: ваша смерть».