Правда

— Піди розшукай Старого Тхора Рона та інших, і якнайшвидше веди їх сюди. Скажи їм, що отримають премію. Так, на чому я зупинився?

— «Прислуга в палаці почула», — підказав Вернигора.

— «…почула, як його високість…»

— …котрий з відзнакою закінчив курси Гільдії найманців у 1968-му, — гукнула Сахариса зі своєї кімнати.

— Вставте це, — швидко сказав Вільям. — Далі продовжуєм так: «…вигукнув: «Я вбив його, я вбив його, який жах»… Хай йому грець, Ваймз правий. Цього не може бути: щоб так заговорити, Ветерані мав би з’їхати з глузду.

— Пан де Ворд, чи не так? — почувся голос.

— А нехай його, що там іще?

Вільям обернувся.

Першими, кого він побачив, були тролі.

Вся річ у тому, що четвірко здоровенних тролів, навіть якщо вони стоять за спинами всіх інших, все одно, в певному сенсі, будуть на першому плані будь-якої картини. Двоє чоловіків на цьому тлі виглядали дрібною деталлю — тим більше, що один із них міг називатись людиною хіба що на догоду традиції. На його обличчі лежала сіра блідість зомбі, а вираз цього обличчя видавав особу, яка, можливо, й не прагне бути неприємною, проте завдає чимало неприємностей оточуючим.

— Пан де Ворд? Гадаю, ви мене знаєте. Моє прізвище — Підступп, я з Гільдії адвокатів, — сказав пан Підступп, дерев’яно вклонившись. — Це, — він вказав на тендітного юнака поруч, — пан Рональд Влизько, новий голова Гільдії граверів та друкарів. Четверо джентльменів за моєю спиною, наскільки мені відомо, не належать до жодної Гільдії…

— Граверів та друкарів? — повторив Вернигора.

— Так, — сказав Влизько. — Ми розширили свій статут. Членство в Гільдії коштує двісті доларів на рік.

— Я не… — почав Вільям, проте Вернигора поклав долоню йому на руку.

— Це шантаж, але все не так погано, — прошепотів він. — У нас немає часу сперечатись, та ми відіб’ємо втрати за пару днів!

— Одначе, — сказав пан Підступп своїм спеціальним адвокатським голосом, що, здавалося, всмоктував гроші кожною нотою, — за наявних умов, та з огляду на особливі обставини, для отримання членства в Гільдії передбачено також одноразову виплату. В розмірі… припустімо… дві тисячі доларів.

Гноми завмерли. За мить врізнобій загримів метал: гноми, як один, поклали на столи свинцеві літери й повитягали з-за верстата бойові сокири.

— Отже, домовились? — сказав пан Підступп, відступаючи вбік.

Тролі випростались. Для бійки між тролем і гномом ніколи не треба шукати особливих причин; часом вистачає того факту, що вони існують в одному й тому ж світі.

Цього разу вже Вільям стримав Вернигору.

— Стійте, стійте. Боюся, закон забороняє вбивати адвокатів.

— Ти впевнений?

— Ну, вони ж усе ще існують, правильно? До того ж, він зомбі. Якщо ви розрубаєте його надвоє, отримаєте два позови. — Вільям підвищив голос. — Ми не можемо заплатити, пане Підступп.

— В такому разі застосовне законодавство та усталена практика дозволяють мені…

— Покажіть мені цей ваш статут! — вибухнула Сахариса. — Ронні Влизьку! Я знаю тебе, відколи ми були дітьми, і ти завжди вплутувався в щось непутяще!

— Добридень, панно Кріпслок, — сказав пан Підступп. — Взагалі-то ми передбачали, що хтось може цим зацікавитись, і я взяв примірник статуту з собою. Сподіваюсь, ми всі тут законослухняні громадяни.

Сахариса вихопила з його рук поважного вигляду сувій з печаткою на шворці і втупилася в нього так, ніби намагалась випалити написане геть з пергаменту самим лише поглядом.

— Ох, — нарешті сказала вона. — Здається, все в порядку.

— Саме так.

— Крім підпису Патриція, — додала Сахариса, повертаючи сувій.

— Сонечко, це лише дрібна формальність.

— Я вам не сонечко, і підпису немає, формальний він там чи ні. А отже, документ недійсний, чи не так?

Пан Підступп змінився в обличчі.

— Невже неясно, що ми не можемо отримати підпис людини, яка перебуває під вартою за підозрою в тяжкому злочині?

О, подумав Вільям, в хід пішли слова для мітингів. Коли хтось каже «невже неясно», це означає, що в нього велика проблема з раціональними аргументами, і насправді все настільки неясно, наскільки лише можливо.

— Хто ж тоді править містом? — спитав Вільям.

— Звідки я знаю, — сказав пан Підступп. — Це не стосується моїх професійних обов’язків. Я…

— Пане Вернигоро, — сказав Вільям, — найвищий кегль, будь ласка.

— Готово, — сказав гном. Його руки нависли над свіжим набором.

— Великими літерами, в рядок, «ХТО ПРАВИТЬ АНК-МОРПОРКОМ?», — продиктував Вільям. — Тепер прописними, ширина дві колонки: «Хто урядує в місті, доки Правитель Ветерані знаходиться під вартою? Один з провідних юристів міста не зміг відповісти на це запитання, оскільки, за його словами, це не стосується його професійних обов’язків. Аргументуючи свою позицію, пан Підступп сказав…»

— Ви не маєте права це друкувати! — прогарчав пан Підступп.

— Будь ласка, дослівно, пане Вернигоро.

— Вже набираю, — мовив гном, із клацанням формуючи свинцеві рядки.

Краєм ока Вільям помітив Отто, який вибрався зі своєї комірчини і з подивом спостерігав за сум’яттям.

— «Також пан Підступп додав»? — сказав Вільям, дивлячись адвокатові у вічі.