Правда

Вищий невідомий кивнув. На ньому були гігантська, на кілька розмірів більша ніж треба, шинель, і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.

— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, здоровий-коровий! Креветко, креветко! Я їм говорив, говорив!

По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу — принаймні, його зв’язна частина.

— Щось тут нечисто, — сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.

Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому парочка знову вирушила в ніч.

Так само, як голуб не вміє ходити, щоб не смикати головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:

— Я їм говорив, я їм говорив… О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив…

До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.

Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати — це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.

Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.

Потім він стягнув із себе ковдру.

А потім на нього налетів біль.

Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кості.

Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке являло собою лише матрац та ковдру, в кімнаті не було жодних меблів.

Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати — чи, точніше, майстерні.

Від другого поштовху йому мимоволі клацнули зуби. Вільям спробував сфокусувати погляд.

В кімнаті було повно гномів, що юрмилися довкола двох довжелезних дерев’яних столів. А в дальньому кінці кілька з них метушилися довкола якоїсь складної рухливої машини.

Будинок струсонувся знову.

Вільям потер голову.

— Що сталося? — спитався він.

Найближчий гном підняв на нього погляд і поспішно стусонув ліктем свого товариша. Стусани пішли вздовж усього ряду, і в кімнаті, від стіни до стіни, раптом запала сторожка мовчанка. На Вільяма пильно дивились десяток суворих гном’ячих облич.

Ніхто не вміє дивитись пильніше, ніж гном. Можливо, це тому, що між бородою та традиційним круглим залізним шоломом у них видно дуже небагато обличчя як такого. У гномів таки дійсно зосереджений погляд.

— Гм, — сказав Вільям. — Привіт?

Першим поворухнувся один із гномів біля машини.

— Вертайсь до праці, хлопці, — сказав він, після чого підійшов до Вільяма, дивлячись йому просто в пупок.

— Все в порядку, вельмишановний? — спитав він.

Обличчям Вільяма промайнула гримаса болю.

— Е-е-е… Що сталося? — спитав він. — Я, гм, пам’ятаю, що побачив віз, а потім щось вдарило…

— Ми його випустили, — сказав гном. — І вантаж зірвався. Вибачте.

— Що з паном Нудлем?

Гном схилив голову до плеча.

— Це той худющий з перепічками?

— Саме так. Із ним усе нормально?

— Гадаю, так, — обережно сказав гном. — Принаймні, я точно знаю, що він продав одну перепічку молодому Гримсокирі.

Вільям поміркував над цим. Анк-Морпорк приховував чимало пасток для безтурботних чужоземців.

— В такому разі, чи все нормально з паном Гримсокирою? — поцікавився він.

— Сподіваюсь. Він щойно гукнув з-за дверей, що йому вже значно краще, хоча наразі він воліє залишатися там, де є, — сказав гном.

Потому він нахилився, дістав з-під столу щось прямокутне, загорнуте в брудний папір, і ввічливо подав Вільямові.

— Гадаю, це ваше.

Вільям видобув зі згортка свою дерев’яну матрицю. Там, де по ній пройшло колесо фіри, вона була розколота точно навпіл, а написане виглядало суцільною розмазнею. Він зітхнув.

— Звиняйте, — мовив гном, — а що б це таке могло бути?

— Матриця, — відповів Вільям. Він подумав, що нелегко буде пояснити суть справи сільському гномові. — Дощечка для різьблення. Для гравірування, розумієте? Це… е-е-е… щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису. Боюсь, тепер мені доведеться йти робити нову матрицю.

Гном дивно подивився на нього, взяв матрицю й покрутив її в руках.

— Розумієте, — сказав Вільям, — гравер вирізає знаки, а…

— Ви зберегли оригінал? — спитав гном.

— Прошу?

— Оригінал, — терпляче повторив гном.

— А, ну так, — Вільям стромив руку в кишеню куртки.

— Можна його ненадовго позичити?

— Ну, чому ні, але він буде потрібен мені для…

Гном пробіг листа очима, повернувся і лунко вдарив найближчого співплемінника по шолому.

— Дванадцятим кеглем, відступ два, — сказав він, передаючи тому аркуш.

Вдарений гном кивнув, і його права рука замигтіла над набором маленьких скриньок, щось звідти вихоплюючи.

— Мені треба назад… — почав Вільям.