Правда про Росію

Імператор всеросійський з усіма своїми тронами, всіма своїми гордощами, є в дійсноті лише наступником цих самих великих князів, що їх бачимо такими приниженими у XIV столітті. До того він перебрав спадщину по них лише сумнівним способом; бо не згадуючи вибору Трубецького, уневажненого через інтриги Романових та їхніх друзів, злочини багатьох поколінь володарів висунули на трон нащадків Катерину II. Отже, це не без причин історію Росії ховають від росіян та хочуть її сховати перед цілим світом. Напевно незмінність політичних засад володаря, осілого на таким робом заснованому троні, не є найменшою дивницею історії нашого часу.

Тоді, коли московські великі князі навколішках носили ганебне ярмо, накинене їм монголами, в Європі цвів лицарський дух, найбільше в Еспанії, де в честь та для незалежносте християнства потоками текла кров. Я не думаю, щоб, не зважаючи на середньовічне варварство, знайшовся в Європі хоч би один король, здатний збезчестити суверенність, згоджуючись володіти на умовах, накинених великим князям московським від XII-XV століть їхніми панами татарами. Скорше стратити корону, як принизити королівську величність; от як відповів би французький, еспанський чи кожний інший король старої Європи! Але в Росії слава, як і все інше, є свіжим набутком. Доба уярмлення поділила історію цієї країни на дві відмінні епохи: історію незалежних слов’ян та історію росіян, пристосованих до тиранії трьох століть рабства. І ці два народи не мають, правду кажучи, нічого спільного, крім назви, під якою давні племена були сполучені в націю варягами».

Далі сторінки своїх листів маркіз присвячує м. ін. розмовам про московську побожність з Чаадаєвим у англійському клубі та дальшим оглядинам Москви. По оглядинах шкіл, університету та середніх шкіл, включно з військовими, — Кюстін висловлює такі загальні думки: «У нас ми втомлені від сваволі та розбіжностей, тут все знеохочене одноманітністю, заморожене педантизмом, якого не в стані відокремити від ідеї порядку. Від цього походить ненависть до того, що належало б любити, Росія, ця нація-дитина, є ніщо інше, як велетенська школа; все відбувається тут, як у військовій школі, за винятком того, що школярі виходять з неї тільки на смерть.

Що є німецького в дусі російського уряду — це антипатичне для слов’ян; цей східний народ, занедбаний, примхливий, поетичний, коли б він міг висловити, що він думає, гірко поскаржився б на германську дисципліну, накинену йому від часів Алексея, Петра та Катерини II — расою чужеземних володарів. Царська фамілія може робити що хоче, але вона завжди залишиться занадто німецькою, щоб спокійно керувати росіянами та щоб почувати себе певно поміж ними (Романови були прусаками за походженням, вони найчастіше заключали шлюби з німкенями, всупереч звичаям давніх московитських суверенів); вона не панує над ними, вона їх уярмлює», (Лист 29-й). :

На цьому місці слід зазначити, що цілковито подібних переконань на правлячу петербурзьку династію тримався знаний, можна сказати, «народний» генерал Скобелев, герой турецької кампанії 1877 року, і за це кількома роками пізніше був отруєний великокнязівською клікою задовго перед теперішніми «кремлівськими лікарями». Таких самих поглядів на Романових тримався й визначний воєнний кореспондент та письменник В. І. Немірович-Данченко (1844-1938). Уривки з його спогадів, видані в Празі 1922 року, дозволяють визначити його, як незламного прихильника «скобєлівської» партії. А коли генерал Драгоміров — старший зневажливо висловлювався на адресу урядового російського ідеалу «єдінообразія», то чи це не звучить подібно до слів Кюстіна про одноманітність та педантизм, яким просякло все в Росії? Ми умисно обмежуємося на особах, які не мають в московському світі слави «ворогів режиму» чи «ненависників Росії». Інакше можна було б послатись на знаного анархіста М. Бакуніна, який свою працю про урядову Росію назвав у французькій мові L’Empire Knoutogermanique (1871)...

IX ДУША МОСКАЛЯ

З ДАЛЬШИХ МОСКОВСЬКИХ СТОРІНОК В НОТАТКАХ КЮСТІНА ВИБИРАЄМО КІЛЬКА КОРОТКИХ ВЛУЧНИХ ЗАУВАЖЕНЬ, РОЗКИДАНИХ НА ЦИХ СТОРІНКАХ, ЯКІ ДОТЕПНО ОКРЕСЛЮЮТЬ ВДАЧУ МОСКАЛІВ:

«Дітям і дикунам подобається все блискуче, москалі є діти, що мають призвичаєння, а не досвід нещасть. Звідси, мимоходом кажучи, бачимо суміш легковажносте та уїдливосте в їх вдачі... В Росії кожна народна розвага є меланхолійна, радість стає там привілеєм; тому вона мені тут здавалася майже завжди переборщеною, удаваною та гіршою від смутку... Вцілому люди цієї країни не видаються мені схильними до великодушности; вони в неї зовсім не вірять, вони б її заперечили, коли б сміли, та якщо вони її не заперечують, то вони її зневажають, бо вони не мають її міри в самих собі...

Праця йде не на те, щоб прислужитися іншим, а щоб дістати нагороду, творчий вогонь для них чужий, їм бракує ентузіазму, що створює взнесле; відберіть в них почуття користе, боязні та суєти — ви позбавите їх діяльносте.