Правда про Росію

Надзвичайна цікавість, яку моя праця викликала серед росіян, очевидно занепокоєних стриманістю моїх розмов, спочатку змусила мене подумати про те, що я маю більше могутносте, аніж я собі приписував. Я став уважним та розважним, бо я швидко відкрив небезпеку, на яку мене могла наразити моя щирість. Не наважуючись пересилати мої листи поштою, я їх усіх зберігав та тримав схованими з великою дбайливістю, як підозрілі папери. Таким чином, повернувшися до Франції, всі записки з подорожі я мав у своїх руках. Проте, я вагався три роки їх оголошувати; цей час був мені потрібний, щоб у найглибших тайниках мого сумління перебороти конфлікт поміж почуттям вдячносте і обов’язком сказати правду. Нарешті правда перемогла...»

На кінець своєї передмови маркіз де Кюстін зазначає свою безсторонність, яка не подобається людям Сходу, звиклим дихати ладаном. Згадуючи давніших авторів подорожей до Росії, Кюстін вважає, що «досі більшість подорожніх трактувала росіян, як зіпсутих дітей».

IV НАЦІЯ РАБІВ

САМА КНИГА ДЕ КЮСТІНА ПОЧИНАЄТЬСЯ НОТАТКАМИ, НАПИСАНИМИ В НІМЕЧЧИНІ В ЕМСІ 5 ЧЕРВНЯ 1839 РОКУ:

«Вчора я розпочав мою подорож до Росії. Великий князь, наступник, прибув до Емсу з десятьма чи дванадцятьма повозками в супроводі численного двору.

Що мене вразило з першого погляду в цих придворних москалях це те, що вони виконують своє ремесло великих вельмож з надзвичайною підлеглістю; це свого роду вищі раби. Але, як тільки князь зникає, вони знову говорять невимушеним тоном, з рішучими намірами та полегшеним виглядом, що є мало приємним контрастом до цілковитого заперечення самих себе, що проявили хвилину перед тим. Словом, у цілім супроводі наступника трону імперії панувала холопська звичка, якій підлягали пани в рівній мірі, як і слуги. Це не було лише етикетом, як це водиться при інших дворах, де приписова пошана, визначність становища більше, як особи, нарешті, вимушена роль, викликають нудоту й іноді смішність, це було щось понад згадане, Це було даремне й недобровільне холопство, яке не виключає бундючности. Мені здавалося, що вони кажуть, жаліючись на своє становище: «Тому, що це не може бути інакше, я з цим легко годжуся». Ця суміш гордощів та приниження мені не сподобалася і ніяким чином не промовляла на користь країни, яку я мав відвідати».

Де Кюстін мав нагоду зблизька спостерігати в Емсі майбутнього Олександра ІІ-го, про правління якого висловився таю «Коли він колись буде володіти, то не через терор, якщо конечності, зв’язані з завданням імператора Росії, не змінять його характеру, змінюючи його становище».

Так воно і сталося, як пророкував де Кюстін. Після спроби звільнити віжки й робити реформи, знову від 1863 року настали терористичні часи Муравйових, Валуєвих та Берґів...

Під час подорожі через Німеччину маркіз переважно записує дуже драматичну історію свого діда та батька, що займали високі становища у французькім війську і дипломатії та загинули в часи революційного терору в 1793-94 років. В Любеку, як ми вже згадували, власник готелю попередив де Кюстіна, що до Росії їхати не варто. Тиждень, перебутий на пароплаві на Балтицькому морі, був тижнем розмов Кюстіна зі старим ліберальним, вмираючим князем Козловським (католиком), та іншими титулованими подорожніми, що верталися з Європи. Розмови ці він дбайливо записує. У Кронштадті зробили на нього жалюгідне враження воєнні кораблі московсько-петербурзького «райху». Краєвиди берегів фінської затоки, північне низькосхиле сонце, а в Петербурзі безкінечні митні формальності — також не сприяли поліпшенню його настрою.

Друга половина першого тому і майже цілий другий том праці де Кюстіна присвячені описові його вражень та передачі розмов, що відбулися у Петербурзі, здебільшого з шефом держави та його дружиною, які намагалися своєю уважністю задобрити автора майбутньої книги про Росію. Але ця велика уважність царського двору аж ніяк не вплинула в бажаному напрямі.

Ще перед своєю зустріччю з урядовим московським світом, Кюстін занотовує свої враження про — в той час ще не цілком відбудований по торішній пожежі — Зимовий Палац:

«Нарешті я побачив фасад нового Зимового Палацу, другого чудесного твору волі однієї людини, що примусила виживати людей у боротьбі проти законів природи. Мета була досягнена, бо за один рік цей палац постав із свого попелу.

Для того, щоб праця була скінчена в призначений імператором час, потрібні були нечувані зусилля. Праця продовжувалася під час великих морозів; увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертви одразу заступалися іншими, які заповнювали порожнечу, щоб у свою чергу загинути в цьому безславному проривові... І єдиною метою принесення цих жертв було виконання забаганки однієї людини... Скільки поколінь царів наслідують приклад Петра I-го!