Precedent UA — 2015

«Щодо можливості оскаржити рішення про екстрадицію в адміністративних судах, то Суд зазначає, що процедура такого судового контролю становить, у принципі, ефективний засіб юридичного захисту. Однак, якщо заявник намагається запобігти своєму висланню з Договірної держави, такий засіб юридичного захисту буде ефективним лише в разі, якщо він автоматично зупиняє дію оскаржуваного рішення» (§ 75).

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–97437

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1267807938

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Кабулов проти України, № 41015/04, 19 листопада 2009 року

Фактичні обставини справи: в червні 2003 року заявник був заочно обвинувачений у вбивстві в Казахстані та оголошений у міжнародний розшук. Зокрема, в Казахстані за вбивство при обтяжуючих обставинах передбачена смертна кара. 23 серпня заявника заарештували в Україні та взяли під варту У вересні 2004 року Генеральна прокуратура Казахстану звернулася до Генеральної прокуратури України з запитом про його екстрадицію і надала гарантії, що до нього не буде застосована смертна кара і що його права та законні інтереси будуть дотримані. Українська влада погодилася на його видачу. У період між квітнем та груднем 2004 року мати заявника скаржилася неодноразово на тримання заявника під вартою та рішення про екстрадицію. Результат розгляду деяких її скарг не був відомий на момент винесення цього рішення Суду. 23 листопада 2003 року Європейський Суд виніс рішення по Правилу 39, вказавши рекомендацію Уряду України не видавати заявника до розгляду його справи по суті. За декілька років, 3 серпня 2008 року, заявник направив до Суду листа з прохання видалити його заяву із списку тих, що розглядаються, оскільки він хоче, щоб його екстрадували до Казахстану. Згодом мати та адвокат заявника повідомили Суду, що цей лист заявника був складений під тиском начальника та адміністрації слідчого ізолятору № 27. В підтвердження 6 листопада того ж року заявник звернувся до адвоката з проханням клопотати про продовження розгляду його справи в Суді та пришвидшити цей процес.

Суд встановив, що влада Казахстану не надала гарантії того, що у випадку екстрадиції до заявника не буде застосоване жорстоке поводження; у заявника не було ефективних національних засобів захисту за допомогою яких можна було б оскаржити тримання під вартою та екстрадицію; тримання заявника під вартою до екстрадиції було незаконним, оскільки законодавство України не передбачає процедури, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти будь — якому свавільному триманню під вартою; заявника не повідомили негайно про причини затримання; заявник не мав якої—небудь доступної та ефективної процедури оскарження тримання під вартою, а також він не мав можливості отримати компенсацію за незаконне тримання під вартою; порушення адміністрацією слідчого ізолятору права на індивідуальне звернення заявника до Суду було порушено тим, що до його листа був доданий супровідний лист із зауваженнями до його змісту від представників даної установи.

Представники заявника в Суді: адвокати Зоя Шевченко та Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 3, статті 13, статті 5 §§ 1 та 1(f), 2, 4, 5, статті 34 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: стаття 29 Конституції України, статті 60, 80 Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, стаття 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року, п. п. 3, 4, 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР № 4203-ІХ «Про затвердження Положення про порядок короткочасного затримання осіб, що підозрюються у скоєнні злочину» від 13 липня 1976 року.

Основні тези:

«Суд повторює, що метою Конвенції є захист не теоретичних та ілюзорних прав, а прав практичних та ефективних… Крім того, Уряд, стверджуючи, що національні засоби юридичного захисту не були вичерпані, повинен переконати Суд у тому, що засіб юридичного захисту був на той час ефективним та доступним не тільки теоретично, а й практично. Іншими словами, що він був доступним, здатним забезпечити у відношенні скарг заявника відповідну сатисфакцію та мав розумні шанси на успіх…» (§ 90)

«Суд вже дійшов висновку, що законодавство України не передбачає процедури екстрадиції, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти ризику тримання під вартою до екстрадиції на підставі свавільного рішення» (§ 131)

Посилання: