Пригода в кукурудзі (збірник)

І через те, що Льолик викликав у них такі недостойні почуття, вони ще більше не любили його.

— Хіба ми погано, нечуйно поставилися до нього спочатку? Хіба хтось із нас хоч словом натякнув на оту його «музичну історію»? Він же сам перший, сам!..

Кепський настрій був у четвертого «Б».

А дні стояли такі хороші. Ясні, безхмарні, сонячні! Останні дні золотої осені. Листя вже поопадало, і голі дерева прозорі — ніби хтось зірвав завісу, що затуляла небо — стільки просторої блакиті й сонця!.

В один із таких днів у четвертий «Б» прийшов новий учитель.

Павло Степанович був викладачем фізики й вів уроки праці тимчасово, вів тому, що в школі не було ще спеціального вчителя праці. І от він прийшов. Звали його Іван Васильович.

Це був невисокий, кремезний, літній уже дядечко, лисий, із сивими вусами. Всі одразу звернули увагу на його руки — вузлуваті, мозолясті, шершаві і якісь дуже виразні й по-своєму красиві, а також на те, що за вухо в нього був закладений товстий синій олівець. Він навіть не був схожий на вчителя, а просто на майстра з заводу. Ну, то що! Хіба були схожі уроки праці на інші уроки?

— Драстуйте, браття! — просто й весело сказав він, і всім це сподобалось — усмішка освітила обличчя. — Будемо тепер разом працювати. Ідучи до вас, довго я думав, що б нам таке для початку змайструвать, щоб і корисно було, і цікаво. Й подумав, а чи не збудувати нам справжнього великого човна, такого, щоб усім класом можна було по Дніпру попливти? Га? Що ви на це скажете?

Мабуть, нетреба пояснювати, як сприйняли учні ці слова. Ще б пак! Збудувати справжнього човна для всього класу, свого, власного! Хто ж відмовиться від цього! Коли перший вибух захоплення трохи вщух, Іван Васильович одразу взявся до справи — витяг креслення і став пояснювати, що треба буде зробити. А тоді почав кожному давати завдання.

І незабаром усі вже були зайняті справою. Іван Васильович одійшов до вікна й щось записував у блокнот.

І раптом почувся голос Льолика Яворського:

— А я? Що мені робити?

Іван Васильович здивовано глянув на Льолика, ніби оце тільки побачив його:

— Ах — ти? Гм. Ич як недобре вийшло! — він почухав пальцем потилицю. — А знаєш, брате, тобі доручити нічого. Всю роботу, що була, я вже розподілив… Ну, нічого, ти сьогодні погуляй. Іншим разом.

Льолик пхикнув, знизав плечима — мовляв, подумаєш, мені ще краще! — і спокійно сів собі у кутку. Весь урок він позирав на товаришів глузливо і переможно. «Працюйте, працюйте, коли хочете бути столярами. А я музикантом буду», — говорив його погляд.

Але дивна річ — наступного разу трапилась та ж сама історія: всі працювали, а про Льолика Іван Васильович ніби забув. Довелося Льоликові знову нагадати про себе.

— Ти ж бачиш — усі продовжують розпочату роботу, — розвів руками Іван Васильович. — Не можу ж я відривати когось від діла. Доведеться почекати.

Тепер уже Льолик не поглядав переможно, хоча й намагався удавати, ніби таке становище аніскілечки його не бентежить. Та коли й на третій раз Іван Васильович не дав йому роботи, в очах у Льолика майнула неприхована тривога. Ображеним голосом він спитав:

— То, може, мені можна вийти, раз я все одно без діла?

— Як це вийти? Ти що, хіба хворий? Адже зараз урок.

Льолик закопилив губи, втупив очі в підлогу й увесь урок просидів похнюплений, не підводячи голови.

Якби він був якимсь там шибайголовою, бешкетником чи просто поганим учнем, він, певне, після цього «пропасував» би, прогуляв би наступний урок праці. Але Льолик був відмінником, і в нього не вистачило на це характеру.

Він зайшов і мовчки сів у кутку — з таким виглядом, з яким, мабуть, сідають на лаву підсудних, покірно і безнадійно. Він уже нічого не питав, нічого не говорив.

Всі були заклопотані, зайняті своєю справою і ніби не звертали на нього жодної уваги. Всі працювали. Він добре бачив, що праця приносить їм щиру радість, робить їхні обличчя усміхненими, щасливими. Адже вони майстрували човен, справжнісінький човен, який весною спуститься на воду й попливе Дніпром до самого моря, у далеке плавання, назустріч бурям і штормам, назустріч чудовим пригодам і несподіванкам. І радість надзвичайних подорожей вже зараз світилася в їхніх очах. Льолик із таким сумом, з такою невимовною тугою дивився на них, що їм стало жаль його.

А добросерда Милочка Грасецька не витримала й, ніяковіючи, мовила:

— Ти б не міг помогти мені потримати дошку?

Льолик зробив рух до неї, але Іван Васильович суворо сказав:

— Ти, дочко, сама роби. Він тобі тільки заважатиме.

Кров кинулася Льоликові в обличчя. Він одвернувся до вікна та притиснувся чолом до шибки — немов роздивлявся щось надворі. Але плечі його здригалися, і всі зрозуміли, що Льолик плаче. Та жоден не промовив ні слова.

Іван Васильович підійшов до Льолика, поклав йому руку на плече:

— До речі, як тебе звати, хлопче? Льолик мовчав, крадькома витираючи сльози.

— Льолик, — відповіла за нього Милочка.

— Льолик? Мда. — Іван Васильович нахмурився. — А по батькові?

— Семенович, — тихо сказав Льолик.

— Льолик Семенович? — здивовано підняв брови Іван Васильович.