Пригоди близнят козенят

— Нізащо! — рішуче сказав Вова. — Нехай ми будемо козенятами, але на волі, а не…

— Ну, тоді начувайтесь! — грізно промовив чаклун. — Відівіс-Відівас…

Та він не встиг договорити.

— Вовка, давай! — скрикнув Вітя.

І Вова з усієї сили швиргонув пакетик з порошком-потішком просто у пику чаклунові. Пакетик влучив йому у самісінький ніс, хлопнув, і блакитний порошок-потішок засипав усе обличчя Відівіс-Пампаса.

— Ас… ассс!.. — кавкнув чаклун і беркицьнувся на землю. І одразу голосно, з присвистом захропів: — Ххрру-у-с-сс!

А близнята-козенята кинулися навтіки.

Вони вибігли з воріт, перебігли через місток і подались по дорозі, що повз ліс, повз сушарню та пекарню вела до тієї прикордонної брами, де сидів кабанюра-стражник.

Коли вони добігли до сушарні, Вова спинився і сказав

— Знаєш, давай скинемо ці ягнячі шкури і повісимо там, де взяли. Мама казала, — те, що береш, треба завжди класти на місце.

— Давай, — погодився Вітя. — Тим наче, в них дуже важко бігти.

Близнята-козенята повісили на місце ягнячі шкури і побігли далі.

Ще здалеку вони побачили, що біля пекарні стоїть королівська карета, і почули страшенний крик і лайку. Найдужче чувся гучний голос Тпрукала-Нокала:

— Королева голодна! Вона сказала, щоб я без обіду не вертався. Якщо ви, такі-сякі, не забезпечите їжі, вона з’їсть вас самих.

— Це він винен! — кричав Бом Штекс.

— Ні, він, він! — кричав Бош Бермак.

Вітя й Вова звернули з дороги і оббігли пекарню якомога далі. Вони не могли ризикувати. З трьох пакетиків порошка — потішка вони використали вже два, лишався у них тільки один — для кабанюри-стражника.

Ох, цей кабанюра-стражник! Чогось Вітя й Вова найбільше боялися саме його. Він був такий страшнючий, ікластий і рогатий. І круг нього був суцільний вогонь, дим, чад і сморід. Чи подіє на нього порошок-потішок? А що як не подіє?

Аж ось і кабанюра-стражник. Сидить біля вогнища перед брамою, варить у величезному казані якесь їдло. Час від часу пробує ополоником і смачно рохкає при цьому.

Як же підступитися до нього? За поясом у кабанюри така довжелезна гострюща ножака. Тільки загаєшся, він — чик! — і будь здоров! А здалеку кидать — не долетить: навколо шугає вогонь, пакетик легенький, підхопить його теплим духом — хоп! — і згорить порошок-потішок, а разом з ним і надія на порятунок.

— Знаєш, давай я. — прошепотів Вітя. — Коли щось, то хоч ти врятуєшся…

І шморгнув носом.

— Ні, давай я, — прошепотів Вова. — Хай краще ти врятуєшся.

І теж шморгнув носом.

Страшенно їм стало жаль один одного. Якби був час, вони б, мабуть, поплакали всмак. Але часу не було.

— Тоді знаєш що, — прошепотів Вітя, — давай прямо підійдемо до нього впритул і…

— Правильно, — прошепотів Вова. — І поки він буде дивуватися, ми йому порошок-потішок прямо в нюхало — раз!

— Страшно — але давай!

— Давай!

І близнята-козенята рішуче попрямували до стражника.

— Дядя кабанюра! — писнув Вова.

— Га?! — обернувся і вибалушився на них ікластий стражник.

— Нате вам! — писнув Вітя і тицьнув йому пакетик прямісінько в рийку.

І вони притьмом кинулися назад, щоб ненароком не понюхати порошок-потішок.

Кабанюра-стражник тільки гикнув, враз заплющив очі й ліг на землю голічерева.

Вітя і Вова схопили ключі, що висіли в нього на поясі, й кинулися до брами. Одімкнули її, потім насилу одсунули величезний засув. Брама з скреготом розчинилася, і от вони знову на березі річки. Позаду з брами шугає полум'я, попереду холодні бурхливі хвилі. Хочуть пірнути близнята-козенята у річку та не можуть. Не приймає їх річка, викидає назад на берег. В розпачі бігають вони берегом, не знають, що робити. Сіли вони й заплакали.

— Ой, як же там наша бідна мама! Як вона хвилюється й переживає! Не знає, що з нами сталося. Що ми наробили!

Вона ж тепер у відчаї, думає, що ми загинули.

І близнята раптом забули про себе, про своє скрутне становище. Тільки про маму, про те, як їй важко й боляче, думали вони зараз.

Як вони могли забути про неї, як могли завдати їй такого горя!

І щире каяття за свою поведінку охопило їх.

— Мамо! Мамочко! Не плач! Ми живі! Ми тут! — закричали і заплакали вони.

І тут раптом з річки почувся далекий-далекий рідний і знайомий голос:

— Козенята мої! Козенята мої рідненькі! Я чую!

І ту ж мить завирувала річка, накотилися хвилі на берег і ніжно й бережно, наче мамині руки, підхопили близнят і понесли з собою.

І закипіла круг них вода, і огорнуло їх туманом-парою. Та минула якась хвилина, і розвіявся туман-пара, і побачили Вітя і Вова, що вони виринули на зворотному боці річки, під самісіньким берегом, там, де купалися вони, де сидів отой завзятий старнй рибалка.

І враз вони побачили, що на березі стоїть… мама. їхня рідна, ніжна голубоока мама. Вона простигала до них руки і кликала:

— Козенята мої! Козенята мої рідненькі!

— Ме-ме! Ме-ме! — замекали Вітя й Вова.