Пригоди близнят-козенят

І щире каяття за свою поведінку охопило їх.

— Мамо! Мамочко! Не плач! Ми живі! Ми тут! — закричали і заплакали вони.

І тут раптом з річки почувся далекий-далекий рідний і знайомий голос:

— Козенята мої! Козенята мої рідненькі! Я чую!

І ту ж мить завирувала річка, накотилися хвилі на берег і ніжно й бережно, наче мамині руки, підхопили близнят і понесли з собою.

І закипіла круг них вода, і огорнуло їх туманом-парою. Та минула якась хвилина, і розвіявся туман-пара, і побачили Вітя і Вова, що вони виринули на зворотному боці річки, під самісіньким берегом, там, де купалися вони, де сидів отой завзятий старий рибалка.

І враз вони побачили, що на березі стоїть… мама. Їхня рідна, ніжна голубоока мама. Вона простигала до них руки і кликала:

— Козенята мої! Козенята мої рідненькі!

— Ме-ме! Ме-ме! — замекали Вітя й Вова.

Звісно, вони гукали «мама», але ж вони були позбавлені людської мови, і в них виходило тільки «ме-ме». Але мама почула, і кинулася до води, і вихопила з річки Вітю та Вову і пригорнула до грудей, і почала пестити й голубити їх, примовляючи: «Козенята мої любі! Козенята мої милі!» І сльози радості струменіли по її обличчю.

А Вітя й Вова зачудовано дивились один на одного і, бачачи, що вони зовсім не перетворилися на хлопчиків, а все що козенята з ріжками й ратицями, — ніяк не могли збагнути як же це мама упізнала їх.

І, забувши, що вони не володіють людською мовою, бекаючи та мекаючи, почали розказувати мамі про свої пригоди. І мама кивала і ахала, і видно було, що вона все-все розуміла. І не було в цьому нічого дивного — якою б мовою не говорили діти, рідна мама їх завжди зрозуміє.

Може, ви думаєте, що мама випадково опинилася зараз на березі річки? Тільки тому, що це у казці, — мовляв, усе можливо?

Зовсім ні!

Ви ж пам’ятаєте, що старий рибалка бачив, як зникли у річці близнята-козенята. І він розказав мамі, коли вона почала всюди бігати і шукати Вітю й Вову. Отже — і в цьому немає нічого дивного.

Коли близнята-козенята розповіли мамі про свої пригоди, вона повела їх додому, налила у ванну гарячої води і почала їх гарненько мити милом і мочалкою. Бо хоча вони й побували в річці, але під час своїх пригод так забруднилися, що їх неодмінно треба було добряче викупати.

А Вітя й Вова дивилися один на одного, на свої ріжки й ратиці, плакали й причитали:

— Ой, як же ми тепер будемо жити! Ой, що ж ми наробили! Ой, ми ж тепер навіки залишимося козенятами! Ой, матусенько рідненька, через нас ти ж тепер козеняча мати! Ой, що ж ми наробили! Ой, як же тепер буде!

А мати їх мила, і голубила, і ніжно приказувала:

— Не плачте, мої козеняточка! Не плачте, мої дорогесенькі! Все буде гаразд!

А тоді мама поклала їх у чистеньке ліжко і почала колисати, наспівуючи:

Милі близнята,
Мої козенята,
Любить вас мама,
І любить вас тато.
Люлі, ріднесенькі.
Спіть, дорогесенькі!..

І близнята-козенята заснули.

А коли вони прокинулись, у кімнаті весело світило сонечко, з радіоприймача линула бадьора музика, а коло ліжка сиділи усміхнені тато і мама.

Вітя й Вова глянули один на одного і радісно зойкнули — вони були хлопчиками. З козенят вони знову обернулися на хлопчиків і без всякого Відівіс-Пампаса. Без всякого чаклунського закляття.

Шалена радість охопила Вітю і Вову. Вони раптом відчули, яке то щастя жити на світі і мати таку гарну лагідну маму і такого веселого велетня тата, і їсти щодня морозиво і цукерки, і ходити в дитсадок, де є гойдалка, каруселя і симпатична вихователька Галина Михайлівна. І щодня вмиватися, щодня чистити зуби і… їсти манну кашу. І на кожному кроці говорити «будь ласка», «дякую», «вибачайте»… Як це радісно й хороше!

І ще одне раптом зрозуміли близнята. Вони зрозуміли, що з усіх-усіх чарівників на світі найбільша чарівниця — мама. І заклинання будь-якого Відівіс-Пампаса для мами не варте нічого. Воно безсиле перед маминою любов’ю. І якщо слухатися маму — все завжди буде гаразд. А якщо не слухатися — то хто його зна…

Відтоді Вітя й Вова ніколи не скаржаться на своє життя. І, як не дивно, їм тепер зовсім не хочеться відрізувати ножицями бомбошки від портьєри, і шкрябати виделкою полірований стіл, і навіть злочинно колупати пальцем у носі, вони дуже слухняні й гарні хлопчики. І вони ніколи не кривдять тварин. Коли близнята бачать, як хтось мучить цуценя чи кицю або поціляє з рогатки в горобчика, вони негайно біжать виручати нещасливця.

Бо вони знають, як це жорстоко й негарно мучити тварин, і пам’ятають, як виручали їх у скрутні хвилини і білка Полетуха, і Кажан Кажанович, і тітонька Корова, і придворна киця Мурнява, і навіть запічний цвіркун Цвіркунчак… І вони добре розуміють, що людина починає бути ЛЮДИНОЮ лише тоді, коли знає, що вона найрозумніша, а тому найдужча за всіх живих істот на землі, і не кривдить їх, а жаліє й захищає.

Отак!

Ну, а що ж сталося з придворним чаклуном Відівіс-Пампасом, який був причиною всіх пригод близнят-козенят?