Пригоди Електроника

В круглому залі диспетчера блакитна сфера світового океану з темними брилами материків проглядалася наскрізь. Материки здавалися позбавленими життя, а весь океан був пронизаний звивистими пунктирами світних точок. Кожний підводний човен, рудовоз чи танкер — усе, що пливло в океанських глибинах, мерехтіло маленькою іскрою, посилаючи свої сигнали диспетчерові; навіть під крижаними шапками Арктики, в глибоких каньйонах Антарктики пробиралися підводні судна. Все усередині кулястого залу було прозорим, щоб краще спостерігати за світовим рухом, — стіни, підлога, стільці, мікрофони й круглий стіл, за яким, тихо перемовляючись з кораблями, суходолом, повітряним океаном, космосом, працювали диспетчер Океану та два його помічники. Коли у дверях з’явилися гості, диспетчер кивнув помічникам і, карбуючи крок по скляній підлозі, пішов назустріч.

Громов, короткозоро мружачи очі, впізнав у високому русявому чоловікові Командора: кілька разів вони зустрічалися на наукових конгресах.

— Радий вітати вас, Командоре. Вибачте, що відірвав від роботи.

— Доброго здоров’я, професоре, — голосно відповів Командор. — Даруйте за те, що для цієї зустрічі вам довелося опуститися на саме дно…

— Я поки що не розчарований, — жартівливо сказав Гель Іванович.

Хлопчаки, завмерши, дивилися захоплено на диспетчера Океану. Вперше бачили вони славетного володаря трьох чвертей планети.

А Командор, глянувши на кирпатих близнюків, як і Дон, розреготався:

— Оце так загадка! Як же Рессі розрізняє вас?

— Де він? — в один голос запитали восьмикласники.

— А втім, чи впізнає він вас…

Промовивши таку фразу, Командор круто обернувся й сягнистою ходою попрямував до трикутника Африки. Він підійшов до чорної брили материка й відчинив непоказні на вигляд дверці.

— Виходьте.

З дверцят, химерно зігнувшись, з’явилася масивна постать.

Чоловік вивів за собою собаку на повідку.

— Рессі!

Командор зупинив хлопців помахом руки.

— Прошу познайомитися, — уривисто сказав Командор. — Пан Мік Уррі, головний адміністратор лабораторій фон Круга. Професор Гель Іванович Громов.

— Ми знайомі, — іронічно відповів Громов.

А Мік Уррі, кинувши насторожений погляд, підтвердив:

— Зустрічалися.

— Тим краще. Пана Уррі затримано на яхті “Альбатрос”, коли… е-е… як би м’якше сказати… коли він привласнював собі чужі цінності.

— Може, пірати — родичі пана Командора? Чи знайшли власників стародавніх суден? — понуро сказав дотеп Мік Уррі.

Командор рвучко обернувся:

— За Кодексом Океану стародавні затонулі кораблі належать державі. Ви разом з вашим хазяїном відповідатимете по всій суворості закону.

— Треба ще довести… — пробурмотів Уррі.

— Так що панові Уррі нічого втрачати, — голосно мовив Командор, не звертаючи уваги на репліку адміністратора. — Крім ось цього собаки…

Кудлатий тер’єр спокійно сидів біля ніг адміністратора. Він і вухом не повів, ніби йшлося не про нього.

— Це мій. — Мік Уррі сіпнув за поводок. — І звуть мого пса, до вашого відома, Індекс…

— Це Рессі! — дзвінко сказав Сироїжкін і оглянувся. — Правда, Електронику? Правда, Гелю Івановичу?

Професор Громов та його учень мовчки дивилися на Рессі.

— Рессі, до мене! — наказав Сироїжкін і ступив крок уперед.

— Не підходь, — хрипло попередив Уррі.

— Вирішуйте самі — Рессі чи Індекс. Тут я вам не суддя. Підводного плавця я піймав на прохання професора Громова. Доти ніколи його не бачив, — закінчив Командор і відійшов убік.

В тиші залу прозвучало слабке дзижчання — це Електроник бурмотів команди для Рессі. А вслід за дзижчанням — гучний гавкіт. Рессі, ошкірившись, шалено гавкав на своїх колишніх господарів. Мік Уррі ледве стримував собаку на поводку.

— А що я казав! — хрипів Мік Уррі. — Можете забиратися геть. Усі. Поки цілі.

— Звідси не вийде ніхто без мого дозволу, — твердо сказав Командор.

І, мов у відповідь на його слова, Рессі з тріском розпустив прозорі крила й, вирвавшись з рук здивованого Уррі, злетів аж під склепіння. Всі задерли голови до блакитної стелі, а помічники диспетчера схопилися з місця. Вперше в Центрі Світового Океану ковзала така незвичайна істота.

— Продовжувати зв’язок з кораблями! — наказав Командор помічникам. І потім звернувся до адміністратора: — Вгамуйте його. Він заважає працювати.

Уррі лише посміхнувся, спостерігаючи жарти свого Індекса.

— Він нас не визнає, — пробурмотів Сироїжкін. — Електронику, як же це так? Доне, ти ж бачив, який він слухняний. Ти його впізнаєш?

Дон кивнув, а Електроник скрипучо сказав правду:

— Він вилучив нас із пам’яті.

Гель Іванович стежив за Рессі, який ширяв угорі. Потім він витягнув з кишені блокнот, написав щось на аркушику, вирвав його, простягнув Електроникові:

— Прочитай.

І поки Електроник монотонним гучним голосом вимовляв формули, професор задоволено спостерігав, як Рессі поступово знижується і ховає крила, перетворюючись на звичайного собаку; як він м’яко стрибає згори на всі чотири лапи й підходить до Мікка Уррі, сторожкий, недоступний, — ще не Рессі, але вже й не Індекс.

Командор звернувся до професора:

— Я бачу, ваш урок пройшов не без користі… Велике спасибі.